Нова мелодія Національної опери

Героєві України, відомому композиторові, а віднедавна — ще й художньому керівнику Національної опери України Мирославу Скорику близька приповідка «не словом, а ділом». Вiн не любить розповідати про «планiв громаддя» на своїй новiй посадi. Наразі оперує тактичними ходами: наприклад, розмірковує про присутність вітчизняних авторів у репертуарі Національної опери, які, за словами композитора, отримують схвальні оцінки в цілому світі.

«Міністерство культури обіцяло гранти на створення нових опер і балетів»

— Пане Мирославе, якою ви бачите свою місію на посадi художнього керівника Національної опери? Твори яких сучасних українських композиторів ми зможемо почути незабаром?

— Бачите, я ще сам добре не знаю, як це буде розвиватися — призначення було для мене дещо несподіваним. Але, безумовно, я б хотів, аби в репертуарі було більше як класичних українських авторів, так і сучасних. Мушу сказати, що це нелегко — в оперному театрі мають лунати відомі опери, водночас треба вибудовувати репертуар таким чином, щоб він приваблював слухача. Я спробую вплинути на репертуарну політику і, можливо, на рівень театру, хоча, маю сказати, рівень Київської опери — високий, тому тут можна хіба що піднімати планку. Проте проблеми, як і в кожному театрі, є, і їх треба вирішувати.

— А чи могли б ви все–таки окреслити вужче коло авторів, назвавши бодай кілька імен?

— Наприклад, мені приємно, що планується виконання творів Євгена Станковича, який готує нову оперу. Це композитор, який себе проявив і ще проявить у нових цікавих барвах. Варто також пам’ятати, що постановка опери нині вимагає великих коштів. Щоправда, коли керівництво Міністерства культури запропонувало мені цю посаду, то обіцяло певні гранти на створення нових опер і балетів. Сподіваюся, що так і буде.

— У рамках фестивалю «Музичні прем’єри сезону» відбулася світова прем’єра вашого Концерту для скрипки з оркестром №8 у виконанні симфонічного оркестру Національної філармонії та польської солістки Катерини Фейєр. Чим особливий для вас цей твір і чому ви обрали саме цю солістку?

— Катерина — з Польщі, хоча свого часу навчалася в Києві, а зараз переймає досвід у Фінляндії у відомої української скрипальки Ольги Пархоменко. Власне, це була ініціатива Катерини, вона запропонувала мені таку роботу: до 200–річчя Фридерика Шопена зробити щось у формі скрипкового концерту з перспективою можливого виконання в Польщі. Мене привабив цей задум. Я дуже люблю творчість Шопена. На перший погляд, вона ніби й відома, але насправді її глибина ще не вивчена і не проінтерпретована належно. Цей концерт має назву «Алюзія до Шопена»: деякі його теми я хотів перевтілити в сучасну манеру звучання і показати своє бачення музики композитора. Не мені судити, як це вийшло, але я тішуся з того, що публіка сприйняла концерт тепло, і сподіваюся, його почують і в інших країнах.

«Академiчнiй музицi бракує менеджерiв i фiнансiв»

— Пане Мирославе, в одному з інтерв’ю ви зауважили, що раніше Прокоф’єва, Шостаковича, Стравiнського знав увесь світ. Чи український світ тепер достатньо знає бодай своїх композиторів чи маємо щось на зразок «музичного ґетто», де музиканти слухають музикантів?

— Україна має чимало цікавих академічних композиторів, котрі пишуть оригінальну, вишукану музику, яка користується успіхом у публіки, і на фестивалях не бракує зацікавленої аудиторії. Інша річ, що сучасним академічним музикантам в Україні важко вийти на ширшу арену, оскільки це вимагає наявнiсть менеджерів i фінансів.

До концертних програм інших країн увійти нелегко, бо там передовсім зацікавлені своїми композиторами, і це природно. Крім того, в деяких країнах гастролери зобов’язані виконувати музику мiсцевих композиторів. В Україні така умова теж діє — формально, але з огляду на те, що в нас бізнес задає камертон, то оркестри і музикознавці, які гастролюють за кордоном на запрошення, повинні прислухатися до побажань тамтешніх менеджерів. Тому зазвичай дуже важко «пробити» якусь українську музику в симфонічні чи камерні концерти. Але коли це вдається — наша музика отримує дуже позитивні оцінки.

«Такого надмiру низькопробної попси давно вже не чув»

— Засилля примітивного попсового «шумовиння» буквально витісняє сучасну академічну музику на марґінес. Що треба для того, аби як не змінити, то принаймні врівноважити цей дисбаланс?

— Мистецтво завжди поділялося на масове й елітарне. Останнє було «для обраних», а їх не може бути більшість. Для зміни ситуації є багато шляхів, їх треба шукати і, можливо, одразу йти кількома — паралельними. Дійсно, такого надміру низькопробної попси я вже давно не спостерігав. Пригадую, колись були перегини в інший бік: за радянських часів забороняли джаз, фокстрот, твіст і «циганщину». Тепер нас «годують» найпримітивнішими мелодіями, які написали непрофесіонали. Вважайте, це ми говоримо про націю, яка дала світові багатьох чудових естрадних композиторів: Івасюка, Поклада, Шамо. Зараз авторської пісні немає, я навіть не згадаю прізвища, яке б достойно репрезентувало нас у популярній музиці. У нас мало пісень, які були б на слуху і відповідали канонам високого мистецтва. Натомість є мелодійки–одноденки — це паліатив, а не творчість.

— Можливо, саме тому академічним композиторам доводиться писати і «за того хлопця», котрий недопрацьовує в царині популярної музики. Мабуть, у всіх на слуху ваша з Миколою Петренком пісня «Намалюй мені ніч» та інші?

— Річ у тім, що це ще мої юнацькі твори, я вже давно не пишу (або пишу дуже мало) естрадної музики... Це була інша епоха, але бачите, ці пісні час від часу й досi звучать по радіо... А пробитися зараз сучасному композиторові у світ так званого «шоу–бізнесу» — це взагалі щось iз області фантастики, оскільки талант і якість музики там не є визначальними, там горує комерційна доцільність, бізнес, який нав’язує ті чи інші імена.

«Десяток моїх творiв є на YouTube»

— Мирославе Михайловичу, академічний музикант–творець може прожити з власної творчості чи для того, аби себе забезпечити, мусить працювати на трьох роботах? Наскільки, скажімо, різниться прибутковість українського композитора від його польських колег?

— Доля академічних композиторів подібна в цілому світі: якщо вони пишуть лише академічну музику, вони не можуть iз того прожити. Звісно, є окремі випадки успішності, але це винятки: наприклад, коли композитор співпрацює з кіноіндустрією (якої в нас немає) чи пише мюзикли, що крокують по всьому світу (яскравий приклад — Ендрю Ллойд Веббер), або коли автор пише естрадну музику. Але я не думаю, що серйозні композитори прагнуть надгонорарів, бо академічна музика все ж таки є елітарною і авторові хотілось би, щоб її знали. Але на це часом iдуть століття.

— Перекидаючи місток до вашої творчості, де найбільше поза Україною вас виконують і де найкраще розуміють вашу музику?

— Я не можу нарікати, що мене мало виконують за кордоном, хоча, безперечно, хотілося, аби цього було більше. Маю інформацію, що як мінімум у 50 країнах світу звучить моя музика, але загальний баланс мого прибутку при цьому — мінімальний: приблизно тисяча доларів на рік. Якось навіть прийшов лист iз Тайваню, що мені нарахували аж один цент гонорару (сміється. — Авт.). А от скандинавські країни найщедрішi у цьому плані і платять пристойніші грошові винагороди.

Також близько десяти моїх творів є на сайті YouTube — це певне неформальне визнання, з якого я нічого не отримую, але воно пропагує мою творчість.

— Пане Мирославе, який ваш твір ви могли б назвати найулюбленішим: перший, останній чи ще не написаний?

— Твори — як діти — всі улюблені, а от доля в кожного — різна. Після народження вони йдуть у світ, живуть незалежним життям і часом бувають несподіванки: наприклад, я ніколи не думав, що моя «Мелодія» отримає світовий розголос, але так сталося, тому композитор не застрахований від сюрпризів. Подібна ситуація була в Арама Хачатуряна, який написав «Танець із шаблями»: він вважав цей твір прохідним, але «Танець» став фактично його візиткою.

ПРО МАЙБУТНІЙ «КИЇВМЮЗИКФЕСТ»

— Ви є художнім керівником «КиївМузикФесту»: якими родзинками нас здивує ця подія восени, чи варто чекати гостей із–за кордону?

— Це складне питання, бо загалом дуже важко займатися організацією фестивалю. По–перше, цей фестиваль демонструє музику українських композиторів, що є надзвичайно важливо. По–друге, ми намагаємося запросити композиторів з усього світу. Однак фінансово ми дуже обмежені, тому, коли звертаємось до композиторів високого рівня, пропонуємо їм те, що можемо надати: зал, виконання і готель, а проїзд і решту вони беруть на себе. Часом нам вдається запросити цікавих композиторів, наприклад, ми очікуємо авторів із Польщі, Росії та інших країн. Свого часу в нас були і Пендерецький, і багато інших.

ДОСЬЄ «УМ»

Мирослав Скорик

Народився 13 липня 1938 року у Львові. Перше знайомство з музикою отримав у сім’ї — батьки, не будучи професійними музикантами, музикували: батько грав на скрипці, мати — на фортепіано. З 1945 року відвідував музичну школу у Львові. У 1955—1960 роках студіював у Львівській державній консерваторії ім. М. В. Лисенка під керівництвом професорів Станіслава Людкевича (теорія музики), Романа Сімовича та Адама Солтиса (композиція). Його дипломною роботою стала кантата «Весна» на слова Івана Франка. Стажувався в аспірантурі при Московській консерваторії у класі Дмитра Кабалевського. Завершив навчання 1964 року з дисертаційним дослідженням на тему «Особливості ладу музики Сергія Прокоф’єва», отримав наукову ступінь кандидата мистецтвознавства.

З 1966 року до кінця 1980–х років викладав композицію у Київській консерваторії. Тривалий час працював у США, з 1996 року — в Австралії, де отримав австралійське громадянство. Наприкінці 1990–х років повернувся в Україну. З 1999 року — завідувач кафедри історії української музики в НМАУ. З 2002 — художній керівник фестивалю «КиївМюзикФест». З квiтня 2011 — художнiй керiвник Нацiонального оперного театру.