Яніна Журовська: З дитинства мріяла про «Канни»

13.05.2011
Яніна Журовська: З дитинства мріяла про «Канни»

Досвідчена Журовська (на прийомі) зробила великий внесок у перше чемпіонство «Хіміка». (Фото з сайту ВК «Хімік» (Южне).

Місто Південне, або, в офіційних документах — Южне, розташоване за 33 км від Одеси, з’явилося на карті України зовсім недавно. Селище біля нового порту та припортового заводу постало 1978 року, статус міста отримало з 1993–го. За короткий час на березі Чорного моря виросло «позитивне містечко з привітними людьми та морем квітів». «Навіть не віриться, що ти — в Україні», — так описала тутешні краї 29–річна волейболістка Яна Журовська, яку після гіркого розлучення з «Галичанкою» «пригріли» в южненському «Хіміку».

Досвідчена спортсменка, пройшовши школу турецького, французького та італійського чемпіонатів, виявилася непотрібна клубові, якому віддала сім років своєї кар’єри. Водночас універсальна волейболістка стала в нагоді «Хіміку». І нова команда після двох років виступів в українській суперлізі примудрилася здобути чемпіонський титул.

У відвертій розмові з «УМ» Яна розповіла про хитросплетіння своєї кар’єри, сімейне життя та плани на перспективу.

 

«Тріумф «Хіміка» закономірний»

— Яно, два останні сезони ви ставали чемпіонкою України, граючи за різні команди. Цікаво, що й «Галичанка», й «Хімік» підкорили вершину вперше у своїй історії. Немає такого відчуття, що ви притягуєте успіх?

— Ні, абсолютно. До перемоги тернопільської команди я доклалася десь на половину, адже заключну частину сезону, в тому числі й фінальну серію, дівчата грали без мене (Яна відновлювалася після операції на коліні. — Авт.). А чемпіонство «Хіміка» — це заслуга тренерського штабу та керівництва клубу, яке зібрало в команді найсильніших волейболісток. Тож вважаю, що тріумф «Хіміка» — закономірний.

— Перед початком сезону 2010/2011 тренер «Галичанки» Андрій Романович назвав якраз «Хімік» одним із головних претендентів на чемпіонство. У Южному теж так вважали?

— Сезон ми починали, тримаючи за орієнтир потрапляння в першу четвірку. Однак після успішного першого кола керівництво змінило думку й підвищило вимоги.

— «Хімік» відібрав чемпіонський титул у «Галичанки», де ви провели сім сезонів. Із якими емоціями ви виходили на матчі проти колишньої команди?

— Кожна гра — це окрема історія. Але найважчим і водночас найбільш пам’ятним став перший поєдинок між «Хіміком» та «Галичанкою». Важко було звикнутися з думкою, що граю в іншому українському клубі проти своєї колишньої команди. Той поєдинок «Хімік» програв. І, можливо, не в останню чергу через мою розгубленість. Тоді я просто не усвідомлювала, де перебуваю. У волейбол по один бік грають шестеро, і коли один випадає з обойми — це велика втрата для команди. До завершення матчу я так і не оговталася, перебуваючи в «глибокому ауті».

«Залишившись у Росії, мусила б змінювати громадянство»

— Яно, ви народилися в Полтаві. Як трапилося, що першим вашим місцем роботи став не український, а російський клуб?

— Усе почалося з того, що мої батьки відвели мене до тренера, який тісно співпрацював із російськими клубами. В Україні в нього не склалися стосунки з вітчизняними командами та ДЮСШОР. Він і мені запропонував поїхати до Росії, в Липецьк, де на той час був один із найкращих за організацією та фінансуванням російський клуб. Однак уже через рік, коли прийшов час вступати до ВНЗ, тато й мама перевели мене в Тернопіль.

— Щойно ви пройшли адаптацію в російському клубі, довелося змінювати прописку. Чи не зародився між вами й батьками конфлікт інтересів?

— Якби я залишилася в Росії, мені потрібно було б змінювати паспорт і, зрештою, присвятити себе російському волейболу. А мені не хотілося кидати свою сім’ю. Водночас в Україні було багато пропозицій, і я вирішила продовжити професійний розвиток на Батьківщині.

— А чому вибір припав на Тернопіль?

— У цьому місті була можливість навчатися у фінансовому, а не спортивному, інституті. У мене вся сім’я професійних спортсменів: батьки — волейболісти, бабуся й дідусь — легкоатлети. Всі вони отримали спортивну освіту. Певно, тому докладали максимум зусиль, щоб мене відмежувати від тієї школи. Обрали «фінанси».

— А ким ви бачите себе в майбутньому?

— У найближчі кілька років насамперед я хочу стати мамою. Уже тривалий час я заміжня, але заради кар’єри доводилося жертвувати сімейними стосунками. Думаю, час присвятити себе сім’ї. А вже після завершення кар’єри можна буде скористатися й знаннями фінансиста. Хоча волейбол кидати не збираюся. Спробую себе в ролі волейбольного арбітра.

«Відстань псує стосунки»

— Виходить так, що «Галичанку» вам «нав’язали» батьки. Скажіть, переїзд до Туреччини у «Галатасарай» — то був «бунт на кораблі» молодої дівчини, яка прагнула самостійності?

— Від’їзд до Туреччини — вимушений крок, адже потрібні були гроші на квартиру. В Україні заробити волейболом кошти на придбання нерухомості практично не реально.

А от своїм самостійним кроком вважаю рішення щодо переходу у французький клуб «Канн». Чоловік виступав проти, та й інших, вигідніших, пропозицій було достатньо. Але коли до мене — фаната «Канна» — приїхав тренер із Лазурового узбережжя, відмовити йому я не змогла.

— То чому ви зрештою повернулися на Батьківщину, де рівень волейболу значно нижчий?

— Магнітом, який тягнув мене в Україну, був чоловік. Якщо у Франції клуб створив усі умови, щоб зберегти мої сімейні стосунки, то італійці повелися досить жорстко. Моєму чоловікові відмовили у візі. До того ж клуб «Сантерамо» потрапив у фінансову яму. Чесно кажучи, складним видався рік, проведений в Італії. Відстань псує стосунки, тож, щоб не загострювати ситуацію в сім’ї, я повернулася додому.

— В одному зі своїх інтерв’ю ви назвали Канни «волейбольним раєм». То що стало головною причиною вашого переїзду звідти до Італії?

— Так, «Расинг клуб де Канн» — сильний клуб, який грав у Лізі чемпіонів, із чудовими умовами для професійного зростання. Але в мене було відчуття, що я в амплуа догравальника повністю не відповідала вимогам команди. По–друге, французи не змогли задовольнити фінансові вимоги «Галичанки» (тернопільський клуб володів правами на Яну. — Авт.). А мені здавалося, що італійська першість —це ще один крок вгору.

«У «Галичанці» запропонували грати без зарплати»

— Виходить, що ви постійно грали в оренді. Невже не знайшлося команди, яка б запропонувала повноцінний контракт?

— Згідно з законами нашої федерації, гравець, якому не виповнилося 27 років, може грати за кордоном, лише перебуваючи в оренді. Звісно, існували окремі шпаринки, але не для мене. Я була міцно прив’язана до «Галичанки». Та, власне, мені й не хотілося повністю розривати зв’язки з Тернополем. У душі я вірила, що після тривалих роз’їздів «Галичанка» прийме мене назад, надасть можливість «професійно зістаритися», а після завершення кар’єри гравця запропонує мені місце у своїй системі.

— А вийшло навпаки. Чому?

— Я не знаю причини, чому в клубі не захотіли продовжувати зі мною контракт. Ходить багато легенд із цього приводу, але правда мені не відома.

Можливо, в клубі були не готові співпрацювати із травмованим гравцем, без участі якого команда змогла вибороти чемпіонський титул? Хай там як, але в «Галичанці» не забажали витрачати гроші на мій контракт. Мені запропонували грати без зарплати. Напевно, думали, що з Тернополя, з яким у мене тісні зв’язки, я нікуди не дінуся.

— Яно, у вашій кар’єрі достатньо перемог. Який тріумф запам’ятався найбільше?

— Найціннішою стала остання золота медаль. Перед початком сезону в мене ніхто не вірив. Можливо, й у «Хіміку» думали, що зробили ставку в нікуди. Але поява в Южному моєї давньої подруги, зв’язкової Даші Чміль, допомогла мені відродитися.

«Ми побили баскетбольний рекорд відвідуваності»

— Саме ваш точний удар приніс «Хімікові» історичне чемпіонство. Чи отримали від клубу якусь додаткову відзнаку?

— Право забити переможний м’яч уже можна вважати подарунком. У волейболістів кажуть: хто поставив переможну крапку в чемпіонаті — тому і дістається «золотий» м’яч. Зазвичай такий приз отримує найкраща подруга зв’язкової. Тож дякую Даші Чміль за «презент» (посміхається).

— Палац спорту в Южному — справжній витвір мистецтва, проте матчі вашої волейбольної команди аншлаги не збирають...

— Фани у нашої команди є, але, мабуть, більшість спортивних уболівальників Южного віддає перевагу баскетболу. Утім, думаю, з наступного сезону армія прихильників волейболу зросте.

А взагалі, на фінальних поєдинках волейбольного чемпіонату України з «Джинестрою» було побито рекорд відвідуваності, встановлений на матчі за участю баскетбольного «Хіміка».

— Цікаво, чому одного з найдосвідченіших і найуспішніших гравців України не кличуть до національної збірної?

— Там така справа: якщо ти один раз не приїхав, то вдруге вже не запросять. Свого часу, коли я грала в «Галичанці», мені не передали виклик на збори. А через місяць я прочитала в інтернеті, ніби проігнорувала запрошення. Шкода, що через формальність у мене не склалися стосунки зі збірною та її керманичем Володимиром Бузаєвим. Володимир Микитович неодноразово заявляв, що не бачить мене у структурі команди, тому й сенсу викликати мене до збірної немає.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Яніна Журовська

Майстер спорту з волейболу. Нападниця клубу «Хімік» (Южне).

Народилася 15 березня 1982 р. в Полтаві.

Грала за команди «Стінол» (Росія), «Галатасарай» (Туреччина), «Расинг клуб де Канн» (Франція), «Сантерамо» (Італія), «Галичанка» (Тернопіль).

Дворазова чемпіонка України (2010 — із «Галичанкою», 2011 — із «Хіміком»), володарка Кубку України, чемпіонка та володарка Кубка Франції (2007). Переможниця європейської першості серед студентів.

Закінчила Тернопільський національний економічний університет, ф–т фінансів.

Перші тренери — Владислав Агасьянс, Тетяна Бушинська.

Зріст — 185 см, вага — 70 кг.

Захоплення — вишивка, література. Заміжня.