Галина Пагутяк: перезавантаження

11.05.2011

Професор Ярослав Голобородько написав, що Галина Пагутяк «входить до числа найсамобутніших і найутаємниченіших мислителів новітньої літературної доби» («Елізіум. Інкорпорація стратоґем». — Х.: Фоліо, 2009). От тільки пояснив цей гаданий ексклюзив вельми туманно. А тут саме вийшла остання книжка письменниці — «Зачаровані музиканти» (К.: Ярославів Вал, 2010), де в анотації сказано, що це вищий творчий злет нашої авторки.

 

Ну, хвалити свій товар — функційний обов’язок видавця. Тому кожна новинка автоматично маркується «кращою» за всі попередні — це закон ринку. В літературі ж так не буває ніколи. Будь–який наступний твір письменника — це завжди ризикований експе­римент на собі з непередбачува­ними наслідками. Дуже часто — це вихід у глухий кут, і тоді треба сідати за черговий роман.

Саме так — із «Зачарованими музикантами» Галини Пагутяк. Тут знову потрапляємо у добре освоєний романісткою світ барокової стилістики a la Шевчук. Той самий наскрізний мотив дороги й атмосфера неспокою, що жене далі й далі. Але різниця суттєва: у Валерія Шевчука подорож — синонім оптимістичного пошуку; у Галини Пагутяк — песимістичної втечі. За п’ятнадцять років писання цей вектор у неї так і не змінився: «Ми молимося лише одному Богові — Втечі» («Книга снів і пробуджень», 1995).

Тікають усі. І головний персонаж, і другорядні. «Бо у світі людей їх ніхто не чекав». Світ Г.Пагутяк від самого створення — ворожий людині; у кращому випадку — просто байдужий. Своєю механічною повторюваністю він гіпнотизує людину, ніби удав кролика. «Зачароване коло дрібниць», як сказав би Вітольд Ґомбрович (Щоденник. — К.: Основи, 1999), затруює мозок екзистенційним жахом, і стає «моторошно від нашої уяви, викликаної одноманітністю» («Захід сонця в Урожі», 1993). Персонажам лишається хіба «гойдатись на хвилях напівсонної свідомості» (там само).

У більш ранніх творах письменниця шукала порятунку для своїх героїв у двох напрямках. В одних книжках зіштовхувала їх із мешканцями набагато різноманітнішого і, хоч як дивно, милосерднішого світу містичних істот, переважно упирів («такі речі надають життю гостроти»). Академік філології Тамара Гундорова навіть побачила у цьому романному циклі «майже кастанедівські фантастичні образи» («Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн». — К.: Критика, 2005). Утім, це радше жест компліментарної підтримки, оскільки світ Пагутяк зовсім не перетинається зі світом Кастанеди.

Друга група творів культивувала поклоніння Простим істинам — кульмінаційною тут стала повість «Брат мій Енкіду» уміщена в книжці «Мій Близький і Далекий Схід» (Л.: Піраміда, 2009). Серед неотрадиціоналістських цінностей знаходиться шлях до єднання атомізованих одиниць буття: «Я знаю те, чого не знаєш ти. А ти знаєш те, чого не знаю я. Ніщо так не скріплює двох людей, як бажання здійснити цей обмін». Фізичне життя до останку підпорядковується вербальному існуванню, і вже Слово диктує свої закони матеріальному світові: «Все вимовлене, що не досягнуло мети, повертається назад в уста і затруює кров».

У другій половині 2000–х повністю сформувався герметичний світ Галини Пагутяк, при якому вона обійняла посаду «прес–аташе власного Ірраціо–Space», — за висловом згадуваного професора Я.Голобородька. Справді, чи не кожен текст нашої авторки — це автокоментар, сюжетно закамуфльований лише для годиться. Цей же критик спостеріг ще одну оригінальну рису: вона «зображує не тільки і не стільки персонажів, стосунки, колізії, скільки Простір/Space, у якому постають персонажі, складаються стосунки, виникають колізії». Пошуки виходу з цього власноруч витвореного замкненого простору — наскрізні для всієї її творчості. «Чи легко думати про Бога, коли у нас немає дверей, за якими можна надійно зосередитись?» — мучилася вона ще у «Книзі снів і пробуджень».

У новому романі «Зачаровані музиканти» уперше виникає передчуття змін: «Се давало неабияку полегкість знати, що існують двері, через які можна вийти». Щоправда, знання це поки що украй розмите і не піддається на окреслення подальшого маршруту Галини Пагутяк. Напевне можна стверджувати хіба те, що «старе минулося, а нового нема», й «годинник цокав і кожна секунда наближала мене до того часу, коли слід щось робити». Власне, «Зачаровані музиканти» — це романізоване розуміння того, що настав час і нагальна потреба у ревізії всієї дотеперішньої творчості: «Я зі свого досвіду знаю, що коли хорий не бажає видужати, то його хвороба є здоров’ям. Буває й таке». Схоже, наша авторка таки вирішила «одужати».

Можна спрогнозувати, що подальший вихід за межі герметичності піде шляхом, уже наміченим двома творами, що стоять осібно в усьому доробку письменниці. По–перше, це «Слуга з Добромиля» (К.: Дуліби, 2006) — досі, як на мене, кращий роман Г. Пагутяк. Якщо її попередня проза легко обходилася без категорії Часу, то тут він не просто з’явився, а став сюжетоутворюючим чинником. Зазвичай аморфна фабула одразу викристалізувалася на хронологічну глибину, від чого описувані події набули тяжіння, а характерні для письменниці «штрих–персонажі» (за висловом Я. Голобородька) позбулися млявої невагомості й узялися до рішучих дій.

Замість позачасового міфо–легендарного ландшафту постали конкретні краєвиди минувшини. І раптом оприявилася логіка, яка поєднала два символи, що роками непокоять авторку: Двері і Слово. «Рани закриваються і відкриваються, ніби двері. Їх не можна забити дошками навхрест. Вони відкриваються від кожного подуву вітру Історії чи навіть випадково підслуханого слова».

Уперше у творчості Г.Пагу­тяк виникає поняття «Влада» у всій своїй метафізичній неосяжності. Влада як чародійство (байдуже, чи добре, а чи зле) з багатоступеневою ієрархією. Ось характерний діалог: «Ви що — чарівник? — Ні, я його слуга. Ну, а слуги повинні вміти все». А далі — ланцюжок закономірностей, вельми упізнаваний і для тих, хто пожив за радянської влади, і для тих, хто нині потрапив під коток пострадянщини: «Слуга повинен слухатися пана і не відповідає за свої вчинки... Слуга зі слугою порозуміється швидше, ніж пан з паном». Висновок: «Він стрівся зі злою владою, яка сама напрошувалась, щоб їй чинили опір, бо тільки тоді могла стати сильнішою».

У «Слузі з Добромиля» Галина Пагутяк перемкнула регістр оповіді з рефлексійного на подієвий і тим самим неабияк наблизилася, з одного боку, до масового читача, а з іншого — до кола найбільш обговорюваних останнім часом літературних феноменів: «Солодкої Дарусі» Матіос, «Музею покинутих секретів» Забужко і навіть «Залишенця» Шкляра (з котрим і лексика часом «спільна»: «Лейтенант, в чиїх жилах перемішалась кров убивць і злодіїв. У мирний час вона нічим себе не видавала, але тепер бродила, як перестоялі помиї»).

Ні, у «Слузі з Добромиля» авторка ще не відмовилася від свого герметизму. Проте, коли раніше це нагадувало горезвісні пошуки чорної кицьки у темній кімнаті, то тепер вона перейнялася дослідженням того, «як прозорість може бути непроникною і твердою». Можливо, це вказує на вихід у той простір, де панують, з одного боку, Умберто Еко, а з іншого — Стівен Кінґ?

Друга ймовірна метаморфоза Галини Пагутяк пов’язана з трилогією про Королівство. Задовго до її створення — ще 2003–го — вона занотувала: «Нарешті мені вдалось знайти таке місце, де я хотіла б жити. Це — Королівство, де розум не суперечить почуттям, де не окрадають довірливих і не принижують слабких, де обходяться тим, що мають, де краса — добра, а магія не підточує душу» («Мій Близький і Далекий Схід»). По виході першої частини критик Я. Голобородько доволі точно її кваліфікував: «Нежанрова номінація текстів для–сімейного–кола». Подальший розвиток творчості Г. Пагутяк у цьому напрямку вельми вірогідний ще й тому, бо її персонажі від початку «інфантильні» (про що, до речі, писала і згадувана Т. Гундорова) — не в побутово–медичному сенсі, а як «вірні» світу дитинства з його повночуттєвим сприйняттям довкружжя.

Справді, у текстах «Королівства», адресованих насамперед раннім підліткам, є чимало такого, що зачепить батьків і спонукає до рівноправного діалогу з напівдорослими дітьми. Наприклад, у другій книжці трилогії — «Книгоноші з Королівства» (Тернопіль: Джура, 2007) — такими спільними темами цілком можуть бути і роздуми про «справжні книги», у котрих «більше ворогів, ніж друзів», і які «змінюють світ, коли у них вірять». І про ієрархічно–статусні складнощі, коли «прабабця все життя викладала філософію в університеті, хоча й була принцесою від народження». І про наше минуле: «В Імперії є одне щастя — не впасти в око крутиголовцям й прожити тихе життя». І про стратифікацію сучасного суспільства («розмовляли про ціни на м’ясо і про депутатів, часом переходячи на футбол»). Усе це просякнуто невластивим для інших творів Г. Пагутяк веселим відлунням, у спектрі якого найчастіше фіксується іронія — як–от у натяку на сучасну літературну лихоманку: «У вас немає клаптика паперу? Я б, поки ми чекатимемо потяга, почав би писати роман». А що вже казати про симпатії до тексту юного читача, коли його ровесник–персонаж раптом «до школи вирішив більше не ходити»...

Висновок з усього такий: проза Галини Пагутяк — це, безсумнівно, література, а не її жанрова симуляція. Це проза освіченої читачки на відміну від «щоденників» десятків і десятків так званих нових сучасних письменників–невігласів. Проте водночас дотеперішня творчість Г.Пагутяк свідчить, що вона перебуває, з одного боку, в густій тіні Валерія Шевчука, а з іншого — під впливом власної мізантропії. Проте є всі ознаки, що наступний її роман змусить потіснитися вітчизняних письменників першого ряду.