Роман Балаян: Я обрав би іншу професію

15.04.2011
Роман Балаян: Я обрав би іншу професію

Самокритичний Роман Балаян. (Фото Юрія САПОЖНІКОВА.)

Сьогодні у відомого режисера Романа Балаяна — день народження. Ми звикли називати його шанобливо Роман Гургенович, знаємо про його внесок у кінематограф, але все ж, зустрічаючи вкотре, сприймаємо його, швидше, не як старійшину, а як... рівного нам. Є щось у цьо­му чоловікові, що не дозволяє нам повірити, що йому вже 70. Із Романом Балаяном кореспондент «УМ» зустрілася за кілька днів до святкування ювілею і, як нам здалося, провела душевну відверту розмову.

 

На чужих днях народження мені значно веселіше

— Романе Гургеновичу, як ви збираєтеся святкувати ювілей — у колі родини чи з великою кількістю гостей?

— Я планую виїхати з Києва. Якщо з дітьми, то до Парижа — там у мене є друзі, їх я попередив. Якщо діти не зможуть полетіти, то ми залишимося в Україні. Але це не означає, що я втікаю від гостей. Я взагалі можу роздати гроші — хай без мене святкують! Справа не в цьо­му... Просто у власному дні народженні є щось таке... Знаєте, на чужих мені значно веселіше.

— А на своїх нудьгуєте?

— Ну поки не вип’ю достатньо (сміється).

— Але ж ви будете у Києві на відкритті Днів вірменського кіно в Україні?

— Хтось написав, що фестиваль проходить під моїм патронатом. Тоді я зателефонував організатору й сказав, щоби прибрали це комуністичне гасло.

— Ви знаєте режисерів, які приїдуть на фестиваль?

— Ні. Організаторам я говорив про одних, але приїдуть, здається, інші.

— Який подарунок на день народження вам запам’ятався у житті найбільше?

— На 60–річчя до мене приїхали 18 друзів — із Єревана, Парижа, Москви. Це все відомі люди: Янковський, Абдулов, Адабашьян, Меньшиков. Думаю, що й зараз ті, хто залишився серед живих, збираються знову зробити мені такий сюрприз. От через день–два зателефонують і запитають: «Коли ти приїжджаєш?».

Коли вони до мене приїздили, ми любили пожартувати над кимось. Якось я свого сусіда попросив перевдягнутися у міліціонера й завітати до нас у квартиру з фразою: «Ваші документи?».

— І актори–професіонали повірили актору–аматору?

— Навпаки. Переодягнений дуже переймався, що йому не повірили й сміялися над ним.

Бувало, що хлопці щось вигадували самі. Зазвичай, ми їмо, випиваємо, жартуємо, анекдоти розповідаємо, говоримо про жінок. Про мистецтво, знаючи, що я цю тему не люблю, мої гості не говорять. Але це було, коли я був бідний. Зараз уже років iз 10 у власному будинку нікого не приймаю, зустрічі організовую в ресторанах або деінде.

— З чим це пов’язано?

— Якщо є кошти, то навіщо мені обтяжувати життя дружини. Вона йде з нами або не йде.

— Цікаво, як вона ставилася до пізніх застіль удома в часи вашої молодості?

— Нормально. А от діти страждали — вони не дуже любили це. Здавалося би — Янковський, Абдулов, Збруєв, але дітей це не цікавило. І мені це подобалося. До речі, коли я був малий і до нас там, у горах, приходили гості — я дуже хвилювався.

Діти у мене музичні, грають на піаніно, моя дружина — викладачка музики. Але я особисто не хотів, щоб їх цікавило кіно, оскільки на той час вважав, що це досить принизливо — існувала ж цензура та заборони. Вони і на студії не були до закінчення школи.

— Але ваш син займається продюсуванням. Він досі за кордоном?

— Мій син Сурен давно вже у Києві. У Франції він прожив 13 років, а зараз займається бізнесом, який пов’язаний із Францією та Європою загалом, він віце–президент фонду, що проводить Дні культури України закордоном. Іноді він мені допомагає, коли ми знімаємо серіали у моїй студії «Іллюзіон філмз»: виступає виконавчим продюсером, хоча рік ми вже нічого не знімаємо — немає замовлень. У доньки Каріни також свій бізнес, пов’язаний з теплоносіями. Мені подобається, що у моїх дітей є своя справа ще й у тому сенсі, що їм не треба від мене грошей (сміється). Іноді вони навіть мені підкидають грошей. Тобто вони успішні люди.

— А онук ким мріє стати?

— Онук навчається в українсько–французькій школі в Пущі–Водиці. Це дуже далеко: дитина встає о 7–й ранку, приходить додому о 18–й — мені це не дуже подобається. А стати хоче автомобільним конструктором — дуже в техніці кмітливий.

Я єдиний режисер, який вміє російські гроші приносити в Україну

— Чи є щось у житті, про що шкодуєте?

— Мені не вистачило характеру, щоб стати тим режисером, яким я уявляв себе в молодості, — на рівні першої десятки світу.

— У травні ви планували розпочати зйомки нового фільму з робочою назвою «Янгол–охоронець».

— Так, наприкінці квітня російський сценарист Марина Марєєва має закінчити сценарій. Якщо він влаштує мене, то будемо знімати: запуск заплановано на 15 червня. Продюсер — мій друг Геворг Нерсісян, його кінокомпанія «Парадіз» виробляє та розповсюджує фільми. Я його попередив: «Старий, це тобі касу не принесе». «Але мені подобається ідея фільму!» — відповів він. Картина буде про кохання, про надію на життя. Хто виконуватиме ролі наразі точно не скажу. Продюсер пропонуватиме відомих акторів, але я їх не знаю, вони, напевно, у серіалах грають. Хоча от знаю Акіньшину — чудова актриса, але візуально не підходить. Потрібна дівчинка, як iз картин Ботічеллі.

— Зйомки проходитимуть у Росії чи в Україні?

— У Києві. Я єдиний режисер, який уміє російські гроші приносити в Україну.

— У кіно ви є хрещеним батьком Володимира Машкова й Олега Меньшикова. Чи був у вас хрещений в кіно?

— Першим був Степан Кеворков. У 1960–му мене покликали зi степанакертського театру, де я був статистом, у Єреван на проби головної ролі у фільмі «Дорога». Я не пройшов, але режисерові сподобався — він запропонував мені вступити до Єреванського театрального на режисуру. Другий вчитель — Тимофій Левчук, до якого я переїхав вчитися сюди просто «по блату». Третій і основний — Сергій Параджанов. Інші, хто вплинув, це люди, яких я ніколи не бачив: Бергман, Антоніоні, Фелліні.

— Чому ви відмовилися бути режисером стрічки «Параджанов»?

— Я дуже добре знав Пара­джанова. Тому весь час змушував би артиста бути схожим на нього. Але це нецікаве для мене заняття.

— Але, можливо, глядачеві було б цікаво побачити саме це?

— Це неправильно! Це мавпування. Той, хто грає головну роль, знав Параджанова — цього достатньо. У світі 200 людей, які знали Параджанова, і 50 — у Києві. Але фільм знімають не тільки для них. Ну і що, якщо будуть говорити: «Не схоже. Сергій був іншим». Я погодився допомагати, щоб там не було чогось дурного.

Параджанов — герой міфів. Йому було нудно розповідати правду. Він міг iз вами побачити щось і ввечері розповісти про це в компанії. Але ж ви теж бачили це і розумієте, що все було по–іншому. І якщо ти говорив: «Це не так було», то Параджанов так хитро дивився і казав: «Правдоньку любить».

Параджанов, на відміну від нас, на землі не був, він весь час літав. Тому думав, що його ніхто не посадить.

— А вам iз ним легко було спілкуватися?

— На початку нашого знайомства він мені не сподобався — якийсь такий зухвалий вірменин. Але коли я побачив його фільм, мені було вже все одно, який він сам. Потім у мене з ним склалися дуже хороші стосунки: він вважав, що він мій батько, тому що у мене був вітчим, батька я втратив під час війни.

Якби держава фінансувала лише дебюти, за два роки ми мали б хороших режисерів

— Вам запропонували очолити Експертну раду при Державному агентстві України з питань кіно, яка відбиратиме кінопроекти, що отримають фінансову підтримку з держбюджету. Ви прийняли пропозицію?

— Я дуже пручався. По–перше, без мене мене зробили головою. По–друге, я не люблю читати і мені ніколи цим займатися. Якось я мав нещастя в пресі сказати, що в Україні немає сценаристів, нібито, крім двох–трьох. І пішло! Відтоді люди шлють мені сценарії. А мені не треба сценаріїв, покажіть роботу того, хто хоче знімати! Якщо ця робота мене переконає, то я, як танк, буду допомагати.

— На вашу думку, зміна системи відбору може вплинути на ситуацію з кіновиробництвом в Україні?

— А в чому зміни?

— У тому, що режисер повинен представити не тільки синопсис, а й пройти пітчинг, представити маркетингову стратегію проекту.

— Це, між нами говорячи, не режисер повинен робити, а продюсери. У них є свій сценарист, режисер, і вони повинні представити сценарій, якщо розраховують на частину грошей.

— На ваш погляд, чи повинна держава фінансувати український фільм на 100 відсотків?

— Тільки дебютантів. Недобре так говорити, звичайно. Але цікаво: хто там за спиною стоїть? Ми ж нічого не знаємо: є таланти чи немає. Дебютанти мають право за державні гроші припуститися творчої помилки. І якби замість того, щоб давати гроші мені або комусь іншому, запустити в рік 10 молодих режисерів, то за два роки мали би 20 дебютів, з яких п’ять, я впевнений, будуть нормальними, а один може взагалі виявитися талантом.

— У проекті роботи Експертної ради вказано, що подавати свої заявки можуть тільки юридичні особи, а як же тоді дебютанту бути?

— Я пояснив, що дебютант повинен звернутися до студій. Як у Москві, де є вісім студій. Будь–хто може прийти зі своїм проектом до цих компаній. Але кожен же хоче сам робити — ну тоді шукай приватні гроші, тільки пам’ятай, що половина приватних грошей — це гроші мафії.

— Ви дивитесь роботи російських колег? Щось останнім часом сподобалося?

— Ні, тільки якщо приїздить якийсь мій друг і запрошує мене на прем’єру. З останніх подивився фільм «Дзига» («Волчок») режисера Василя Сігарьова — важка картина, але це потужний хлопець буде.

— Якщо можна було би перемотати плівку назад, ви би змінили щось у своєму житті?

— Швидше за все, обрав би іншу професію. Не можу сказати, що ця мені підходить. Це бабська професія взагалі: треба бути дуже жорстким і вимогливим, а я на майданчику все пробачаю, замість того, щоб вигнати. Ось Олексій Герман поки не доб’ється того, що він хоче, може п’ятьох осіб вигнати за цей час. І правильно робить — зняте завтра не зміниш. А до мене всі ледарі приходять працювати, і я їх приймаю.

Олеся АНАСТАСЬЄВА

 

ДОСЬЄ «УМ»

Роман Гургенович Балаян народився 15 квітня 1941 року в селі Неркін Оратаг (Нагірно–Карабаська автономна область). У 1959 — 1961 роках грав у допоміжному складі театру Степанакерта.

У 1961–му вступив до Єреванського театрального інституту на режисерський факультет, але, провчившись три роки, залишив вуз. Продовжив навчання в Київському державному інституті театрального мистецтва ім. Карпенка–Карого (який закінчив у 1969–му).

У 1973–му зняв перший фільм «Ефект Ромашкіна». Серед найвідоміших робіт — «Польоти уві сні та наяву», «Леді Макбет Мценського повіту», «Два місяці, три сонця», «Райські птахи».

У 1987 році Балаян отримав Державну премію СРСР. Номінований на «Золотого ведмедя» Берлінале–78 за фільм «Бірюк» та головний приз фестивалю в Карлових Варах–98 за стрічку «Дві місяці, три сонця». У 2003–му році отримав почесну нагороду на «Молодості» за внесок у розвиток національного кінематографу. Член Шевченківського комітету. Народний артист України.

 

ІСТОРІЯ ІЗ ЖИТТЯ

У 90–му році я мав знімати у Франції фільм, і продюсер–француженка мене запитала: «А ти з вірменської мафії нікого не знаєш?». Я: «В сенсі?!». Вона: «Ну, мафія вірменська, дуже гарна є мафія». Я кажу: «Ні, а навіщо?». Вона: «Даремно, можна було б у них бабок взяти на фільм». Я: «Ти що з глузду з’їхала?!» Вона: «А що? У Франції і в Європі всі знають, що мафія дає гроші на фільм».

 

А ТИМ ЧАСОМ...

З 18 по 20 квітня у столичному кінотеатрі «Жовтень» пройдуть «Дні вірменського кіно в Україні». Фестиваль відкриє стрічка Сергія Параджанова «Колір граната». Загалом покажуть десять фільмів вірменських кінорежисерів, серед яких робота Грача Кешишяна «Щоденник Крестокрада» про молодих і не дуже людей, які залишають свої сім’ї та відправляються мандрувати світ за очі, заробляючи на хліб шахрайством і розбоєм. Режисер Тигран Хзмалян привезе до Києва три стрічки: «Прижиттєвий портрет Христа», «До Арарату», а також історію без єдиного слова Lovember — про любов вуличного музиканта і медсестри, які раптом виявляють, що вони обрані для неймовірної місії — народження нового Бога. Карен Григорян представить на фестивалі короткометражку, присвячену художникові Марку Шагалу «Янгол на дахах». Обидва режисери проведуть майстер–клас для студентів. Крім того, під час фестивалю в арт–галереї кінотеатру «Стоп–кадр» працюватиме фотовиставка робіт Карена Григоряна. Також покажуть роботи Сержа Аведікяна, режисера та актора у проекті «Параджанов».