Знищити декорації чи сховатися за казку?

16.03.2011
Знищити декорації чи сховатися за казку?

«Лісова пісня» в ТЮГу на Липках: дзеркала створюють враження нереальності потойбічного світу Мавки. (Фото надане Театром юного глядача.)

Цьогоріч, святкуючи 140–річчя великої Лесі Українки, маємо нагоду відзначити й 100–річчя чи не найвідомішого її твору — драми–феєрії «Лісова пісня». З історією постановок п’єси на сценах українських театрів — у світлинах, ескізах, костюмах та макетах — можна познайомитися у Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України. Тут відкрилася виставка «Ну, як–таки, щоб воля — та пропала», на якій експонуються матеріали з фондів музею.

У листі до матері від 20 грудня 1911 року Леся Українка писала: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую Мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабокричі мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом, з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділась Мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували — пам’ятаєш — у дядька Лева Скулинського. Видно, вже треба було мені її колись написати... Зачарував мене сей образ на весь вік».

Організатори виставки поставили за мету відобразити історію постановок «Лісової пісні» в різних театрах України від 1920–х років до сучасності, наголосивши саме на візуальному аспекті, тобто сценографії та костюмах. Серед експонатів — сценографічні роботи художників Олександра Хвостенка–Хвостова, Анатолія Волненка, Федора Нірода, Матвія Драка, Данила Нарбута, Леоніда Писаренка, Юрія Стефанчука. Експозицію доповнюють роботи класика української сценографії Данила Лідера та сучасних сценографів Олексія Вакарчука та Олени Новікової, які люб’язно надали власники.

За словами куратора виставки, старшого наукового співробітника відділу історії театру Аліни Марченко, стилі сценічного оформлення вистав за твором Лесі Українки умовно можна поділити на два напрями. Один із них — суто реалістичний, він домінував у 1930—80–ті роки. Другий — нетрадиційний, який супроводжувався пошуками нових форм і мав на меті відтворити не зовнішній, а глибший, філософський, бік драми–феєрії. Митці, які йшли другим шляхом, уникали зображень природи та інших фольклорно–етнографічних моментiв.

Один із них, театральний художник Ігор Білецький, автор сценографії постановки «Лісової пісні» на сцені Національного академічного драматичного театру імені І. Франка (1993 рік), на відкритті виставки сказав: «Я тоді поставив завдання знищити декорації. Вважаю, що ця п’єса відбувається, коли читаєш її. Вона є завершеним твором. А отже, наша уява здатна відтворити сюжет без декорацій. Бо декорації можуть стати казкою, в яку перестаєш вірити, адже художні образи (іноді надто банальні) входять у суперечність із внутрішньою сутністю твору. Тому й вирішив знищити декорації — залишити думку».

З огляду на проголошений принцип Ігор Білецький справді звів сценічне оформлення до мінімуму. Центральним образом тієї вистави був манекен із тонкої гіпюрової тканини, всередині якого світилася лампочка. Вона випромінювала світло протягом усієї вистави, а особливо яскраво засвічувалась на початку й наприкінці, на тлі загальної темряви. Це був символ душі, яка промовляє.

Не відмовиш в оригінальності й Матвієві Драку, авторові ескізів до трьох постановок режисера Євгена Коханенка у київському Театрі імені І. Франка та ще однієї — в Одеському театрі імені Революції (пізніше — імені В. Василька). Роботи датовані двадцятими роками минулого століття, коли творчому пошукові ще не сказали «зась».

Та чи означає це, що реалістичні, з фольклорним нахилом, сценографічні версії «Лісової пісні» радянської доби були позбавлені творчого підходу? На думку Аліни Марченко, аж ніяк. «На сцені тоді панувала казка з відповідними декораціями й костюмами, — каже науковець. — Але в цьому теж була певна свобода: митців не змушували славити партійних вождів, вони могли уникнути ідеології, тобто за цю казковість можна було сховатися».

Звичайно, якість постановок повною мірою можна визначити, лише переглянувши їхні відеозаписи. Але їхні візуальні вирішення нам допомагають відтворити світлини, розміщені в експозиції. На них бачимо, зокрема, сцени з вистав театрів Львова, Тернополя, Одеси, Харкова, Чернівців 1930—70–х років. І впізнаємо знайомі обличчя — приміром, таких корифеїв Львівського театру імені Заньковецької, як Ніна Доценко, Лариса Кадирова, які в різний час грали Мавку, Володимира Данченка в ролі Лукаша та інших.