Росіяни мають «Аріель», білоруси — «Піснярів», а ми — «Кобзу». Легендарний гурт, через який пройшло безліч музикантів. Нині вони працюють у різних напрямах, живуть у різних країнах, але кожний чудово пам’ятає свою альма–матер. У 1969–му в надрах Київської консерваторії виник ансамбль, засновниками якого були тоді ще студенти Володимир Кушпет, Георгій Грабар, Кость Новицький та Олександр Зуєв. У 1971–му хлопці зустріли вокаліста Валерія Вітера, який мав сценічний досвід виступів із групою «Березень». Через тиждень репетицій ансамбль записує дебютну платівку, яка, як з’ясувалося, була першою в Україні стереоплатівкою. Перший серйозний виступ колективу відбувся у клубі «Славутич» 20 жовтня 1971–го. Відтоді «Кобза» рухалася тільки вперед. Попри купу проблем і життєвих негараздів, ансамбль швидко перетворився на один із головних символів сучасної музичної культури України. Сьогодні продовжує існувати «Кобза original», гурт, відновлений Валерієм Вітером ще 2001 року, сам Вітер паралельно займається сольною діяльністю та графічним мистецтвом. Ми зустрілися з Валерієм одразу після презентації дуже симпатичного диска «Біла мрія».
— Новий альбом від справжнього метра української естради — це завжди значна культурна подія.
— Матеріал для нового альбому «Біла мрія» був готовий наприкінці грудня, видрукували диск у січні, а нині триває низка презентацій цієї роботи у концертних залах різних форматів. Є камерні й затишні, є і великі. Але річ в іншому. Йдеться про унікальне поєднання творчих зусиль двох абсолютно різних художників. Один — знаменитий на цілий світ мініатюрист, другий — художник–графік і співак зі стажем. Перший, Микола Сядристий, написав тексти пісень, а другий — ваш покірний слуга, створив музику і записав вокальні партії. Ідея виникла у мене два роки тому після того, як я побачив у мистецькому каталозі Сядристого декілька його віршів. Дванадцять із них лягли на музику, інші декламує відомий актор і співак Олександр Ігнатуша і вони звучать на диску між піснями. Георгій Грабар, Олександр Лисенко і я, учасники проекту «Кобза original», влаштували живу презентацію диска в арт–кафе Києво–Печерської лаври.
— Яка подальша доля альбому?
— Ми вирішили, що диск продаватимуть у єдиному в столиці місці — в Музеї Миколи Сядристого у Києво–Печерському історико–культурному заповіднику. Коли люди дивитимуться мініатюри майстра, паралельно звучатимуть пісні з диска. До речі, «Біла мрія» — це назва однієї з найулюбленіших його робіт, а білий — його найулюбленіший колір. Окрім ліричних романсів, на диску записані й соціальні композиції, є пісня, присвячена воякам Української повстанської армії. Диск завершує композиція «Вставай», яка, на думку Сядристого, могла б бути Гімном України. Щоправда, він дуже довго сумнівався у доречності цього видання, тому ми втратили майже рік, натомість маємо справді висококласну якісну роботу.
— Музичний матеріал диска «Біла мрія» — це перший твій композиторський досвід, чи не так?
— Так, у цьому сенсі «Біла мрія» — це моя перша спроба.
— Розкажи про творчу спадщину «Кобзи», про свої сольні роботи.
— За період активної діяльності ансамблю, а це 60—80–ті роки, було записано більше сотні творів, а це і народні, і авторські пісні. Є кілька альбомів подальшого складу «Кобза original» а також багато моїх сольних дисків, де я виконую популярні на той час пісні мого дитинства і юності. Є також альбом військових пісень воєнного періоду, який я присвятив світлій пам’яті моїх батьків, які пройшли всю війну. Тут фактично зібрано улюблені пісні старшого покоління, це шедеври, створені професійними композиторами і поетами. Нині потроху підбираюсь до репертуару легендарного «Березня» — до пісень Олександра Авакяна. Фактично з цього ансамблю розпочалася моя творча кар’єра. Видання найкращих пісень «Березня» — це моя давня мрія, диск матиме назву «Невінчане кохання» — за назвою однієї з пісень. Потім буде надзвичайно серйозний проект під назвою «Українська пісенна класика», пісні, які я завжди виконував, але ще не записав. Зокрема, такі як «Дивлюсь я на небо», «Ніч яка місячна», пісні та думи на слова Тараса Шевченка. І це буде подвійний альбом, адже таких творів дуже і дуже багато. Після того я дозволю собі зробити паузу. Напевно, то буде мистецька, графічна пауза (посміхається).
— Ти завжди поєднував два творчі захоплення — мистецтво і спів. Ми були свідками твоїх численних виставок акварелей і портретів, пейзажів і графіки, плакатів. Як удається це так плідно поєднувати з музикою?
— Як удається — не знаю. Коли у мене буває багато концертів, тоді дійсно втомлююсь. Але відпочиваю по–своєму, тобто малюю. Одного разу за місяць написав сорок акварелей. Після того гастрольний тур був для мене своєрідним відпочинком. У мене так повелося, що один різновид творчості допомагає іншому. Шкода, що зараз плакат зробився рідкісним жанром, натомість практикую графічний дизайн дисків.
— Починаючи з 1972 року, керівник концертної агенції Канади Юрій Джуровець намагався домовитися з нашим «Укрконцертом» про гастрольний тур «Кобзи» у Канаді. Йому це вдалося лише через десять років, у 1982–му, і ви були ледь не першим радянським гуртом, кого випустили на Захід. Тоді ви стали сенсацією в Канаді. Чи можливо це повторити нині?
— Переконаний, що можливо. Після тих наших гастролей я бував у Канаді кілька разів, але один. Там були мої концерти паралельно з виставками художніх творів. Тамтешній менеджер пан Юрій Клюфас розповідав мені про організовані ним гастролі українських виконавців, зокрема «В.В.» та «Океану Ельзи». Незважаючи на успіх тих гуртів у молодіжному середовищі Канади, він говорив про певне спотворення ними національних традицій. Мовляв, «Кобза» несе більш яскравий колорит автентичної культури. Насправді я сам це відчував, у мене там безліч друзів ще з тих часів, які були б раді зустрітися з нами ще раз.
— Чи справді є можливим повернення у культурний обіг легенди 60–х групи «Березень»?
— Зі складу «Березня» нас лишилося четверо — В’ячеслав Криштафович, Михайло Ніколаєв, я та Павло Макаренко, який нині мешкає у Південній Африці. Ще є талановитий аранжувальник Олександр Лисенко, який знає той «Березень», пам’ятає Авакяна і його пісні, та й нині активно працює. Є близько 60 творів групи, які можна відтворити, і я впевнений, що половина з них — справжні шедеври. Тож зараз головне для мене — не втратити цей унікальний пласт музичної спадщини 60–х, надати йому друге дихання і повернути в культурний обіг сучасної України.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
