«Документальне кіно зобов’язане показувати правду»

21.01.2011
«Документальне кіно зобов’язане показувати правду»

Юлія Іванова.

— Юліє, чому ви вирішили знімати фільм про Україну? У вас українське коріння?

— Ми з братом (продюсер Борис Іванов) виросли у Москві, а шкільні роки нашої мами пройшли в Києві. 15 років тому ми переїхали у Ванкувер. Я вчилася у ВДІКу, але документальні фільми стала робити вже в Канаді. За 10 років ми з братом зробили 7 фільмів для канадского телебачення, всі з позиції канадської ментальності — це означає сприйняття більшої кількості поглядів людей, які від тебе відрізняються. Це кардинально відрізняється від Росії і помітно від України.

Цей фільм я почала знімати не через Україну, а через те, що це така унікальна сім’я: якби вони жили в іншій країні, я б знімала там.

Узагалі мені дуже подобається знімати в Україні, подобаються люди, неспішність життя, ставлення до тебе як до людини, добріше, ніж у Росії. Ніколи ніяких проблем із владою не було — жодного негативного епізоду ні від міліції, ні від чиновників.

— У короткому описі фільму йдеться, що Україна — це «країна блакитнооких блондинів, якій притаманний расизм». Чому ви так вважаєте? Чи раніше стикалися з проявами расизму в Україні?

— Сім’ю матері–опікунки Ольги Нені із передмістя Сум я почала знімати не тому, що мене цікавило, як ставляться сусіди до її підопічних дітей–мулатів, і расизм не був головною темою фільму. Просто західному глядачевi запам’яталися ті кілька епізодів, де є расистські випади проти дітей, де деякі жителі проголошують расистські погляди, де скінхеди розказують про фактичну безкарність своїх «патріотичних вилазок» із побиттям людей неслов’янської зовнішності. Глядачі багатьох країн не можуть собі навіть уявити, що на чорношкіру людину можуть запросто плюнути на вулиці, що без всякої особливої злоби його або її назвуть «мавпою». Ну а про такі банальні й широковживані слова, як «чорномазий» і «чорножопий», і згадувати не варто. Для багатьох місць на землі така поведінка звичайних громадян — абсолютне дикунство.

Расизм є агресивний, а є щоденний і пасивний, так би мовити. Українські діти–мулати з пасивним расизмом мають прожити все життя. І це — розпущеність й ідіотизм, які, я вірю, можна викорінити у будь–якому суспільстві шляхом виховання і законів. Так як це відбулося в Канаді. Наприклад, на youtube кілька днів тому ми поставили коротке демо фільму Family Portrait in Black and White, і найперший коментар поганою англійською говорить, що жінок, які спілкуються з чорношкірими, треба вішати, а їхнiх дітей виселяти в Африку. За канадськом законодавством, такий постінг закликає до насильницьких дій проти громадян країни, тобто підпадає під Закон «Про розпалювання ненависті», тобто карається. В Україні, за словами одного зі скінхедів, за побиття чорношкірого він отримав умовно, за статтею за «дрібне хуліганство». Інший «милий» хлопчик розповів про те, що міліція, проїжджаючи повз їхню групу патріотів–самозванців, яка била чорношкірого, просто махнула їм рукою, ніби кажучи: робіть, що хочете. Поки в суспільстві більшість мовчить щодо неагресивного расизму, таке суспільство пiдтримує расизм. І тому Амнесті Інтернешнл зробило дослідження і написало доповідь про расизм в Україні. Дуже жорстку доповідь.

У Росії ще гірше, оскільки там влада країни постійно культивує ідею російської національної винятковості.

— Отже, у фільмі піднімаються й інші проблеми?

— Коли я знімала перший рік, у дім прийшла комісія, яка критикувала умови проживания і пропонувала «зменшити сім’ю». Цю сім’ю тільки бездушні машини можуть зменшити, тому що для дітей — це їхня сім’я, їхні брати і сестри, і їхня мати. Ольга на тачці притягає продукти з магазину — машини немає. Дім сім’ї подарувала англійська благодійна організація і комісія говорить, що жодної копійки влада не може витратити на будинок, поки його не передадуть у державну власність. Так Ольга і не просить грошей на ремонт та облаштування дому, все робить сама.

Але недавно склалася ситуація, яка хвилює сім’ю значно більше, ніж відсутність допомоги чи потреба в репетиторі: в однієї дівчинки, якій уже 15 років, знайшовся батько. Вона не хоче жити з незнайомим чоловіком, а саме так вона поки бачить знайденого батька. За законами всього цивілізованого світу така доросла дитина має сама вирішувати і її слово має бути останнім. І не має морального права держава позбавляти мати–опікунку дотації на таку дитину, і не повинна наполягати, щоб дівчинка переїхала до самотнього чоловіка. Я дуже сподіваюся, що не буде приводу знімати продовження фільму в рамках цієї історії.

У фільмі розказані історії багатьох дітей, але одна зовсім драматична: про хлопчика, якого спочатку із цієї сім’ї помістили в інтернат для «особливих дітей», звідти через поведінку його на місяць відправили на лікування в психіатричну лікарню. Що там відбувалося в повному обсязі він не розповідав, але повернувся зовсім іншою, зломленою людиною. Про кров, що запеклася, величезні рубці на голові я знаю. Також я знаю, що там загортали в шари мокрих простирадел, прив’язували міцно до лавочок, а між лавочкою і спиною дитини клали каблук. Пролежати на цій лавочці дитина мала до того часу, поки не висохнуть простирадла. А якщо дитина обпісялася, то ще довше, адже треба, щоб простирадла висохли повністю.

Я розповіла всього про кілька аспектів фільму, не згадала навіть половини. Багато у фільмі і радісного, і внутрішньосімейного життя з усіма його складнощами.

Цей фільм складний, багатоплановий, правдивий. Документальне кіно зобов’язане показувати правду, тому що мета документалістики — змінити життя на краще. Чого я й бажаю найнеймовірнішій українській сім’ї і всім дітям–мулатам на території колишнього СРСР.