Обвуглені слова «на злеті пристрасті»

15.12.2010
Обвуглені слова «на злеті пристрасті»

Анна Артеменко, Дмитро Савченко. Нормальнi герої, що випадають із реальностi.

Говорити про кохання з театральної сцени, мабуть, складніше, ніж про будь–що інше. Бо це лише на перший погляд усе зрозуміло: береш твір, «витискаєш» із нього важливу для тебе суть, множиш її на власний досвід, досвід акторів, попередників, мислителів, літераторів, психологів... Незважаючи на простоту цієї аксіоми, вкотре доводити її візьметься не кожен. Оскільки цей процес у контексті театру перед­бачає, що автор не піде шляхом переповідання раніше сказаного, а винайде власний механізм (тактику, прийом...) доведення.

 

Нову виставу режисер «105 сторінок про кохання» Михайло Рєзнікович зібрав зі шматочків багатьох літературних творів. Основою для сюжету стала повість Всеволода Петрова «Турдейська Манон Леско» плюс розлогий список «за мотивами» (Павло Антокольський, Віктор Астафьєв, Булат Окуджава, Віра Панова, Борис Пастернак, Наталя Ржевська, Борис Слуцький... ). Говорити про присутність усіх цих поетів і письменників у відсотковому відношенні — справа невдячна: для своєї сценічної композиції Рєзнікович «позичив» у когось — поетичну строфу, у когось — сюжетну лінію, шматочок тексту, образ тощо. Режисер пояснив: «Ми розглядаємо героїв на злеті однієї пристрасті, але в цій пристрасті є багато нюансів та протиріч. Зажити цією пристрастю і одночасно віднайти ці протиріччя, ухилення від неї — це сенс нашої роботи. З одного боку, герої нормальні, а з іншого — вони випадають із побутової нормальності». Акторам була дана така настанова: «Ця вистава обвуглена особистим коханням, тим, яке відбулося і не відбулося. І обвуглені губи повинні говорити обвуглені слова, тому що необвуглених слів у цьому матеріалі немає».

Події у «105 сторінці про кохання» розгортаються в аскетичному інтер’єрі військового госпіталю (сценографія та костюми — Марії Левитської). Війна точиться не лише зовні, а й тут, у похмурому замкнутому просторі. Де молоді й красиві, але скалічені, хтось фізично, а всі разом — психологічно люди борються за шматочок свого особистого щастя. Головна героїня Віра (Анна Артеменко) — закохала в себе всю чоловічу половину вагону. Вона, наче метелик, пурхає з місця на місце, перелітаючи з одних обіймів у інші. У своїх стосунках дівчина щира, і саме ця риса вабить чоловіків. Це їй зізнаються в коханні, стоячи за імпровізованою кафедрою, змайстрованою з ящика для боєприпасів, це її несуть на руках в глибину сцени... Віра вже кілька разів була одружена, а її швидкоплинних стосунків ніхто і не рахує, але для Нього (Дмитро Савченко) ця дівчинка–грішниця — найдорожча в світі. ... Коли глядач уже добре познайомився з мешканцями вагончика, де киплять шекспірівські пристрасті, і звик до монотонних сірих буднів із «музичним супроводом» безперервної канонади, режисер рвучко відсуває двері уявного вагону і ... на сцені з’являється інша картинка й інші люди. Дзеркало під кутом наче переносить глядача в систему координат, де стоять вишукані крісла, в канделябрах горять свічки, а на підлозі, схожій на ту, яку стелять у палацах, танцюють Манон Леско (Наталя Доля) та Де Гріє (Євген Авдєєнко)... Сила почуттів — вона над часом і умовами існування, стверджує режисер. І романтика живе в серці людини, не залежно від того, в якому столітті їй довелося народитися. Цей ефектний прийом був досить вдало підтриманий музикою вистави (автор — Юрій Шевченко) і недостатньо — грою деяких акторів, які у своїх репліках відверто зловживали трагічними інтонаціями.

Затіявши досить багатолюдну виставу, Михайло Рєзнікович не завжди ви­правдовує присутність того чи іншого актора на сцені. Зокрема, це зауваження можна адресувати героєві Олега Треповського, який веде мову від автора. Зрештою, глядачеві зовсім не обов’язково щохвилини споглядати його емоційний стан, коли той згадує минуле... Цікавіше спостерігати за реготушкою Вірою (за цю роботу актриса студії Анна Артеменко цілком може розраховувати на потрапляння в «основу» Російської драми). Власне, їй, підозрюю, наймолодшій у цьому спектаклі актрисі, вдалося найпереконливіше слідувати настанові режисера про обвуглені слова, які треба говорити обвугленими вустами.