Кіно про кіно

      На рівні сюжету інформація про те, що одна молода режисерка відкопала якогось сільського вчителя, котрий в себе на Черкащині знімає художні фільми, гуляла в навколокіношних колах. Прикольно! Ілюстрація старої істини, що світ тримається на диваках. Уява малювала трохи схибленого фанатика, схожого на філософа Фабіяна із «Вавилону ХХ», над яким посміюються односельці і на якого моляться діти. Правда, уточнення, що фільм зніматиме Ганна Яровенко, молода, але «міцно відома» режисерка, яка вже три роки успішно знімає документальне кіно в Москві, налаштовувало на хороший результат. І ось у Будинку кіно презентують фільм Ганни Яровенко «Кіноманія» і фільм її героя Владислава Чабанюка «Ойра». Усі прем'єрні ритуали виглядають сьогодні майже сентиментально через крайню нерегулярність таких акцій. Як завжди, виходить знімальна група, як завжди, кінокритик Сергій Тримбач каже вступне слово, як завжди квіти режисеру, як завжди хвилююче слово «винуватця» події. А тут — дві знімальні групи, два режисери, звичайні сільські жителі в ролі акторів, дружба-фройндшафт між знімальними групами на грунті спільної любові до кінематографа. Ось приклад: водій київської групи дядя Коля дуже переконливо зіграв військового пристава в картині «Ойра».

      Презентація двох стрічок «дуплетом» — дуже вдалий хід і з точки зору маркетингу, для «Ойри» це безумовна реклама, на яку в інших умовах розраховувати просто не доводиться, для «Кіноманії» — цікавий «хрестоматійний» додаток. «Дуплетом» вони просяться і на телеекран, і на фестивалі, до речі, після презентації в Будинку кіно фільми мали показати на телеканалі «Інтер» — прогрес! — але в який час — о другій годині ночі.

      Очевидно «Кіноманія» — це фільм не про одного дивакуватого учителя історії, який не зреалізував свою дитячу мрію і «звихнувся» на кіно в сільських масштабах, це непафосна і несентиментальна розповідь про любов до кінематографа. Усі кажуть «Кіно — це виробництво», і на цьому виробництві трудиться або пересиджує робочий день ціла купа людей — тут і директор картини, і помічник режисера, і помічник оператора, і адміністратор, і технічні працівники, і багато машинерії різної. А так щоб самому, з одним помічником — дружиною, і коли верхи на коні, коли на возі, коли в «газику», об'їхати увесь район — в педінституті відпросити виконавицю головної» ролі, у місцевого начальника «договорити машину, у сільських бабів старовинні вишиті сорочки, хустки, які вже на смерть приготовані, ще весільні чоботи, дорогі як пам'ять, зібрати музик в один день, коли вони не на похороні, не на городі, не на роботі, умовити кума, щоб зіграв головну роль — махновця Гриця Вишняка, приготувати костюми (це значить, щоб дружина випрала мотузку сорочок), навчити хлопчаків правильно мчати на конях. А тут ще сіла батарея у камері, а там у кадрі чийсь позасюжетний голос — дубль зіпсований, пристрасті на знімальному майданчику вирують немалі і переживаються вони не по-кіношному — без ефектних поз і стервозних мізансцен, бо для Владислава Чабанюка кіно — це не служба з окладом, а служіння мистецтву. Ну, для чого, скажіть, він усе це робить, адже немає ні держзамовлення, ні спонсора, ні продюсера? Що хоче сказати своїм фільмом? Кому і що хоче довести?

      Мене в «Кіноманії» найбільше вразило те, як режисер-аматор із села Легедзин пояснює своїм самодіяльним акторам надзавдання їхньої ролі, самого фільму, що повинні окреслювати кожен епізод, кожен діалог і кожна мізансцена; що фінальний танець із шаблею махновця Грицька Вишняка — це усвідомлення закінчення вольниці, прощання зі свободою, що танець «Ойра» Грицька і Гані з однією гранатою на двох — це любов, історія, війна, розлука, те, що не передаси в діалогах і взагалі не вимовиш словами, що коли Ганя вибирає між махновцем Грицем і комсомольцем Максимом, то робить вибір між непередбачуваною свободою і стабільністю. Трохи наївне кіно «Ойра», як найкращі зразки наївного народного живопису, але ж я згадала чомусь, як моя покійна баба Олена, царство їй небесне, вибирала між двома Михайлами — теж комсомольцем і хазяїном, вибрала другого, він пішов на фронт у перший день війни, залишивши на руках дружини доньку, яка народилася 9 червня, і пропав безвісти, а другий Михайло повернувся з фронту, став ще й якимось чином, і баба Лєна час від часу казала: а якби я вийшла замуж за того Михайла... Історичне кіно у Чабанюка — це не батальні сцени, не політичні хилитання це доля України в людських долях.

      Попри абсолютну недидактичність «Кіноманії», цей фільм надзвичайно повчальний. Він показує, що криза нашого кіно не в грошах, а провінція — це не те, що поза межами Києва, що покликання важливіше за обставини, а режисер — це не той, у кого є диплом. Ганна Яровенко назбирала у стрічці мішок деталей, жадібно намагаючись не пропустити жодної важливої, із них вона дрібними стібками вишиває свою «Кіноманію», принципово не коментуючи відеоряд закадровим текстом.

      А «Ойрі», до якої зробили кілька вступів — і словесний, і кінематографічний, зал Будинку кіно аплодував не менше, ніж односельці режисера на прем'єрі. Знаючі люди, поважно прицмакуючи, казали, що сценарій грамотний і кадри є дуже красиві. І так хочеться, щоб після фільму про фільм хоч один справжній герой проснувся знаменитим.