П’ять історій про оптимістів

13.11.2010
П’ять історій про оптимістів

Фотограф Анна Войтенко з героїнею «Дня як радість» Дашею Бидюк. (Фото надане компанією «Санові–авентіс в Україні».)

Перед галереєю на стільці сидить кремезний чоловік у вишиванці. Стурбована жінка витирає великі краплини поту з його чола. «Вже все пройшло. У мого чоловіка була гіпоглікемія. Сьогодні колотися не будемо», — каже пані Надія, дружина Володимира Койла, героя однієї з фотоісторій про діабетиків. Фотограф Олександр Чекменьов, який кілька днів провів із паном Володимиром, щоб зробити серію світлин про його життя, каже, що жодного разу не бачив, аби тому було погано: «Володимир — сильна й велика людина в усіх значеннях цього слова».

70–річний Володимир Койло хворіє на діабет майже 20 років, тричі на день у живіт коле інсулін, дотримується дієти і не впадає у відчай. Епілептичні напади, які є наслідком гіпоглікемії (низького рівня глюкози в крові), у нього не часто. «Ну його в баню, щоб таке було. В жар кидає, непритомнієш, — по–козацьки у вус усміхається Володимир Койло. — Краще про це не думати. Люди з діабетом можуть жити на повну, не мати жодних перешкод, добиватися будь–якої цілі». Упродовж двох років пан Володимир керує ансамблем народної музики, грає на баяні та гітарі, співає романси, займається садівництвом. Пані Надія каже, що в чоловіка після того, як він захворів на діабет, прокинулася творча жилка, йому все стало цікаво, людей любить, усім допомагає: «Недавно для матері солістки з ансамблю на її 100–рiччя за два дні вибив від Президента нагороду матері–героїні. У нього такого немає, щоб через хворобу він від чогось відмовлявся, відчував неповноцінність».

Ініціював фотопроект «Кожен день — твій!» Жан–Поль Шоєр, генеральний директор фармацевтичної компанії «Санові–авентіс в Україні». «Через мистецтво легше достукатися до людей, — каже він. — Фотографії безпосередньо звертаються до людських емоцій, без жодних пояснень дають зрозуміти, що з діабетом можна жити».

На роль куратора фотовиставки компанія запросила відомого київ­ського фотографа і мистецтвознавця Олександра Ляпіна, який відібрав п’ять найкращих документальних фотографів нового покоління: Анну Войтенко, Наталію Кравчук, Олександра Чекменьова, Івана Чернічкіна і Геннадія Мінченка. Українська діагностична федерація запропонувала кілька кандидатур, які погодилися впустити фотографів у свій дім, у свою долю. «У мене були знайомі, які померли, маючи діабет, — каже Олександр. — Я хотів показати, що не треба впадати у відчай, шукати мотузку, гачок. Треба жити, як і жив. Може, це відкриє перед тобою нові можливості. Люди з діабетом живуть, люблять, займаються цікавими справами, є підтримка, вони не одинокі».

Серія робіт про 11–річну дівчинку Дашу називається «День як радість». Анна Войтенко каже, що була вражена оптимізмом Даші, підтримкою інших дітей, розумінням у школі. Траплялися моменти, коли дівчинці необхідно було з’їсти щось солодке, щоб не знепритомніти. «А в Даші нічого не було. Тоді її однокласники по всій школі цукерки шукали, у вчительки знайшли. Я була вражена таким розумінням», — зізнається Анна.

Будівельник Олександр Кулик — молодий, красивий, закоханий леґінь. Цього року він очолив першу українську експедицію діабетиків на Ельбрус, якою довів, що, незважаючи на заборони лікарів, можна підкорювати найвищі вершини. Його історію назвали «День як дружба». Ще є «День як музика» про баяніста Володимира Койла, «День як турбота» про виховательку в дитячому будинку Наталію Соболевську, «День як танець» про студентку Аню Пасічниченко, яка, дізнавшись про діабет, вирішила взяти своє тіло під контроль і записалася на танці.