Діти міліцейського «полку»

      У Шполі Черкаської області у тамтешньому райвідділі міліції, яким керує Микола Пономаренко, з'явилися свої «діти полку»: правоохоронці переймаються долями 7-річного Павлика Леляка та 17-річної Ані Мотрич.

      А почалося все 5 років тому, коли у родину Леляків та Швеців із села Сигнаївки, як грім серед ясного неба, прийшла біда. Того дня Неля Степанівна та Григорій Никифорович Швеці залишилися вдома з дворічним онуком Павликом, а їх донька Галина та зять Василь Леляки пішли по сіно до своєї бабусі.

      Тим часом Григорій Никифорович вийшов з онуком на город та й каже малому: «Дивись, он татко з мамою сіно несуть». А малюк наче тільки й чекав тих дідових слів, бо коли Григорій Никифорович повернувся у двір, то хлопчика з ним уже не було.

      Перелякані дід з бабою кинулися знову на город, але дитини там не було. Надворі стояла пізня осінь й усі городи були в кукурудзинні, тож дворічний малюк міг в ньому заблукати, що й сталося.

      Повернулися додому батько й мама Павлика. Паніка охопила всю родиною, почали обшукувати метр за метром усе навколо, допомагали й сусіди.

      Коли пошуки не увінчалися успіхом, селяни зателефонували у Шполянський райвідділ міліції й попросили допомоги.

      Усю ніч міліція разом із односельцями цієї родини шукали хлопчика. Люди ставали в шеренгу і перевіряли все крок за кроком. Але ніде не було малюка, хоч плач. Майже добу тривали пошуки. Аж наступного дня під вечір хлопчика знайшли у рівчаку в очереті. Зморена дитина... спала. «Ну, бути тобі генералом», — сказали радісно міліціонери.

      «З тих пір шполянська міліція нам більш ніж рідня. Скільки ми жити будемо — дякуватимемо цим людям та своїм односельцям», — каже мама Павлика Галина Григорівна.

      Після тієї пригоди Шполянський райвідділ міліції вважає хлопчика «дитиною свого полку». Нині Павлик Леляк уже першокласник, але правоохоронці на всі свята не забувають запросити його в гості, вручити подарунки та цукерки. А одного разу, коли хлопчик не зміг до них приїхати, працівники райвідділу самі провідали його. І не з порожніми руками. Вони подарували іграшковий міліцейський автомобіль та поліцейський набір. Як радів тоді малий! «Я теж буду міліціонером. Вони рятують людей й арештовують тих, хто порушує закон», — так вирішив Павлик Леляк.

      Здійснення цієї мрії першокласника ще попереду. А от Аня Мотрич, яку в Шполянському райвідділі міліції теж вважають донькою полку, уже зробила перший крок до майбутньої міліцейської професії. Нині вона — студентка першого курсу Київської академії МВС України.

      Ані випала нелегка доля. Вона донька офіцера-афганця. Її батько Віктор був військовим льотчиком. Після війни в Афганістані всією родиною вони жили у Хабаровську, де батько служив. Там сім'ю спіткало перше горе — під час других пологів померла її 30-річна мама. 32 -річний батько з трирічною донькою повернувся в Україну до рідної неньки в Шполу.

      Тут у бабусі Ліди вони й мешкали гуртом. Віктор весь свій час віддавав єдиній доньці.

      «Аня батька дуже любила. Він ніколи на неї не гримав, був як мама — й одяг полагодить, й шкарпетки зашиє», — розповідає Раїса Мефодіївна Титаренко, сестра Аніної бабусі Ліди. Тепер ця жінка для сироти — найрідніша. Бо два роки тому Віктор пішов рибалити і на ставку йому стало зле. Після Афганістану чоловік хворів на цукровий діабет і не встиг вколоти собі інсулін, впав у воду й потонув. Аня дуже важко пережила втрату батька...

      А рік тому померла й бабуся Ліда. Отож тепер дівчина тулиться до родини бабусиної сестри — Раїси Мефодіївни, а ще ріднею для неї стали міліціонери Шполянського райвідділу. Ще в школі Аня вирішила вступати до міліцейської академії. Тоді вона вперше прийшла у Шполянський районний відділ міліції до начальника Миколи Михайловича Пономаренка зі своїм горем. Микола Михайлович — батько двох дітей, не відмахнувся від проблем сироти, хоча не в його обов'язках опікуватися проблемами чужих дітей. Але небайдужий міліціонер зробив усе можливе, аби допомогти дівчині стати на самостійний шлях. І найперше, глянувши на благенький одяг сироти, організував купівлю їй «обмундирування», щоб на вступних екзаменах Аня була одягнена не гірше за інших абітурієнтів.

      І Аня, яка в школі була відмінницею, успішно здала всі вступні іспити й стала курсантом. Раділи цьому й у Шполянському райвідділі. І вирішили опікуватися «донькою свого міліцейського полку» й надалі. Отож аби Аня Мотрич мала кошти на щоденні витрати, райвідділ відкрив їй рахунок і перераховує щомісячно по 50 гривень. А ще саме начальник шполянських міліціонерів піклувався, аби Аня одержала в місті квартиру, в черзі на яку стояв її батько-афганець. Тепер у дівчини є однокімнатна квартира. А в райвідділі не сумніваються, що після закінчення міліцейської академії дівчина приїде працювати у рідне місто й стане їм колегою.

      «Аня отримала відзнаку за відмінне навчання в академії, й нам це приємно. Так що разом з 56 рідними дітьми наших працівників ця дівчина й Павлик також є нашими дітьми», — каже Микола Пономаренко.