Залишитись у чемпіонській гонці: «Динамо» на останніх хвилинах вирвало перемогу в «Дніпра-1»
Кількість тренерських відставок, які сталися в клубах УПЛ під час нинішнього сезону, просто вражає. >>
Подружжя Корбанiв.
В ігрових видах спорту не так просто знайти людей, які б працювали у керівництві національної федерації з перших днів незалежності України. Не так багато спортивних фахівців витримали перевірку розпадом СРСР, коли практично всі «активи» радянського спорту залишилися в Росії. І це тодi, коли українці робили досить суттєвий внесок у міжнародні успіхи збірних з «однієї шостої частини суші». Борис Корбан разом з однодумцями — Зурабом Хромаєвим, а пізніше й Олександром Волковим — не злякався перспективи розбудови в несприятливих умовах незалежного українського баскетболу. Як і раніше, Борис Петрович постійно перебуває у вирі подій улюбленої гри. Навіть не віриться, що днями йому виповнилося вже 60, адже ще зовсім недавно віце-президент ФБУ сам виходив улітку на спортивний майданчик під час традиційних турнірів у Гідропарку.
— Ви знаєте, я справді не відчуваю свого віку, — каже Борис Корбан, — сил і бажання працювати, здається, ще більше, ніж було у 20-30 років. Я маю найголовніше у житті — улюблені роботу і родину. А що ще треба для щастя?
— Але ж не завжди на вашому життєвому шляху були лише троянди?
— Різне було. Як співає Михайло Боярський, «и печаль, и радость». Я народився за рік до завершення Другої світової війни у Котовську Одеської області. Наші війська якраз лише звільнили містечко від окупантів. Батько, Петро Борисович, був на фронті. Це вже пізніше він став директором дитячого будинку. Мати, Євгенія Аврамівна, працювала піонервожатою, а згодом викладала російську мову. Ці люди дали у житті мені все...
— І баскетбол?
— Ця гра у моєму житті з'явилася у 1960 році, коли я вступив до Київського автодорожного інституту і зустрів свого першого тренера — Михайла Фурмана. Згодом виступав за добре відомий тоді «Буревісник», кольори якого захищали досить відомі майстри баскетболу. Вершина кар'єри гравця — це молодіжна збірна України і київський СКА, який грав тоді у союзній лізі.
— Чому ви не стали, як би сьогодні сказали, баскетболістом-професіоналом?
— Я вирішив працювати за фахом. У 21 рік за направленням з КАДІ поїхав працювати до Молдови — очолював дорожно-будівельне управління у Рибниці. У 1967-му мене закликали до Збройних сил. Так сталося, що довелося виконувати інтернаціональний «обов'язок» у Чехословаччині під час відомих подій. Увійшли ми до цієї країни соціалістичного табору у ніч з 20 на 21 серпня 1968 року. Я був командиром роти регулювальників до 1 січня 1969 року. За ті «події» мене нагородили орденом Червоної Зірки.
— Зараз, м'яко кажучи, не популярно розводитися про власну участь у придушенні «празької весни»?
— Ми тоді лише виконували накази. Це зараз легко обговорювати ті часи. Особисто для мене найголовнішим є те, що я не винен у смерті людей, яка завжди є на будь-якій війні.
— В епіцентрі резонансних подій, поруч із відомими людьми ви перебували ще не раз...
— Так, упродовж двох років ліквідував наслідки аварії на ЧАЕС. Я тоді керував будівельним трестом і радіаційне лихо відчув на собі повною мірою. На пам'ять залишилася грамота Верховної Ради УРСР.
Трохи раніше, з 1975-го по 1980-й, працював заступником голови Ленінградського району столиці. Це був подарунок долі, яка звела мене з унікальною особистістю — відомим у всьому світі авіаконструктором Олегом Костянтиновичем Антоновим. Те, що він зробив для району і міста, напевно, не зміг зробити жоден мер Києва. З радістю згадую зустрічі з колишнім директором «Електронмашу» Наполеоном Федоровичем Незабитовським. Цих людей, на жаль, уже немає серед нас. Відійшли мої друзі — перший президент Федерації футболу України Віктор Банников, чемпіон світу з баскетболу Геннадій Чечура, відомий тренер Анатолій Ніколаєв, журналіст Юрій Виставкін... Кращі люди, яких мені зараз дуже не вистачає.
— Одна з подяк багатьом згаданим вами особистостям — успіхи сучасного вітчизняного баскетболу. Якщо відверто, він вам подобається?
— На мій погляд, наш рівень в останні роки суттєво підвищився. Більше стало команд з пристойним рівнем гри, є виконавці європейського рівня. Мені подобаються Олександр Лохманчук, Олександр Окунський, Ігор Харченко, Леонід Яйло. Деякі матчі баскетбольних команд збирають аудиторію, більшу за столичні футбольні поєдинки. Пристойним слід вважати й виступи чоловічої та жіночої збірних. Виходячи з наших умов, хіба не слід вважати успіхом четверте місце дівчат Володимира Рижова на Олімпіаді в Атланті? Та й хлопці, хай і без особливих успіхів, але ж грають стабільно у фінальних частинах першостей Європи і світу.
— Ще буквально пару років тому декого з великих професіоналів ви витягували на асфальтовий майданчик у Гідропарку...
— Так, я здійснив свою мрію, організувавши цей турнір під назвою «Кубок Маріам». Суть змагань — там можуть грати всі, від олімпійських чемпіонів до школярів. Я грав за команду «Маріам», яка неодноразово перемагала. Утім вік бере своє, і зараз сімейну естафету підхопив мій син Олег, який свого часу став майстром спорту в «Будівельнику». Тепер він є заступником голови Голосіївської райради. Взагалі, хотів окремо підкреслити — завдяки дружині Людмилі та дітям я й живу на цьому світі. І можу вас запевнити — у шістдесят років життя лише починається.
P.S. «УМ» приєднується до численних привітань, які ювіляр одержав 8 травня.
Кількість тренерських відставок, які сталися в клубах УПЛ під час нинішнього сезону, просто вражає. >>
На 76-му році життя перестало битися серце відомого футбольного тренера Михайла Фоменка. >>
Пройшовши практично на одному диханні турнірну дистанцію, здобувши за сезон 32 перемоги в 34 матчах, «Дніпро» вдруге в своїй історії став чемпіоном України. >>
У столиці в неділю 28 квітня пройшли змагання «Київ Незламний».. >>
Російські спортсмени, які планують виступати на Олімпіаді-2024 у Парижі під нейтральним прапором, можуть бути виключені зі змагань. >>
На початку травня цього року Антоніна Самойлова планує встановити новий рекорд— стати першою українською альпіністкою, що зійшла на Еверест ТРИЧІ. >>