Завтра у книгарні «Є», що на вулиці Лисенка, о 18.00 письменниця з волоссям кольору воронячого крила розповідатиме своїм прихильникам й журналістам історію про те, як вона вирішила вдарити лихом–журбою об землю й податися у мандри, про що давно мріяла, — це буде преамбулою до презентації її нового видання «У пошуках Оґопоґо» (книга — лауреат конкурсу «Коронація слова–2010», деякі подорожні нотатки друкувалися в «УМ»). А може, пані Леся обере інший сценарій спілкування з аудиторією? Ніхто, крім неї, цього напевно знати не може. Але дебют відомої журналістки й дитячої письменниці в амплуа авторки «дорослої» книги зацікавить тих, хто стежить за літературним процесом в Україні.
«Для мене ця книжка була в чомусь несподіваною. Напевно, мандруючи, захоплюючись чудовими краєвидами, зберігаючи в пам’яті кумедні і сумні ситуації, спостерігаючи за життям мешканців далеких і близьких країн, починаєш краще розуміти себе і власні проблеми. І хочеться тими враженнями поділитися з іншими — наприклад, зрозуміти, чому ми, українці, такі розумні, працьовиті й талановиті, не можемо просто жити й насолоджуватися життям, як це роблять наші сусіди», — пояснює Леся Воронина обставини народження книги. Зрештою, ці розмірковування близькі багатьом iз нас, проте мало хто переходить від етапу роздумів до етапу дій. Воронина ж змогла і... Стоп! Я не переказуватиму того, що сама письменниця здатна розповісти у сто разів точніше й цікавіше, — про балаклавську набережну під зимовим вітром, польську ідентичність «німецького» Вроцлава–Бреслау, канадського колегу Нессі — чудисько Оґопоґо з озера Оканаган. Зупинюся лише на одному есеї — «Босою ніжкою» (Спроба групового психологічного портрету)», що особливо запав у пам’ять. Читаючи історію про те, як пані Леся вивезла у нещасні дев’яності українських дітей–чорнобильців на оздоровлення до Польщі і як юні українці вирушили в дорогу з величезними картатими торбами, повними горілки, не знала, що робити: сміятися (так правдиво–анекдотично написана розповідь) чи паленіти від сорому (як завжди, відзначилися!). Аж поки не дійшла до кінцівки, в якій письменниця реабілітувала юних торгашів під абсолютно несподіваним кутом зору: показавши їхні сльози жалю, коли діти побачили в природничому музеї опудала вбитих тварин. Як на мене, в цьому есеї криється особливість письменниці Лесі Ворониної: дивитися на світ без скалки від дзеркала злого троля. І ця здатність, підозрюю, є наслідком довгої роботи з дитячою аудиторією.
Пам’ятаємо, як у післявоєнні роки сталінська камарилья вела боротьбу з т. зв. «космополітами», тобто тими людьми, які, побувавши в Європі, цікавились європейським способом життя, культурою, мистецтвом тих народів, яких московія «асвабаждала от гньота буржуазіі». >>
У квітні у столиці відбулася прем’єра спільного проєкту Херсонського обласного драматичного театру імені Миколи Куліша та Київського академічного театру «Колесо» — вистави про замасковані надії позбутися самотності «Надвечір’я з рок-н-ролом». >>
Українською перекладено вже другу книжку американського нейробіолога Девіда Іґлмена. >>
У Києві цього тижня завершується показ великого виставкового проєкту «Алла Горська. >>
Прем'єрні «Друзі» - це про пари: двоє жінок і двоє чоловіків. Історія також просякнута нашим сумним сьогоденням, накладає свій відбиток війна. Утім в ній спалахують миттєвості, де є місце любові, дружбі, теплу та іншим земним радощам, з яких і складається життя. >>
За даними Міністерства освіти і науки Латвії, російська мова викладається як друга іноземна майже в половині латвійських шкіл. >>
