Бути чи не бути? За Гоголем і в житті

12.10.2010
Бути чи не бути? За Гоголем і в житті

Жіночі образи в «Одруженні» вийшли особливо колоритними. (Фото надане Молодим театром.)

Минулого року художній керівник Молодого театру Станіслав Мойсеєв мав тривале мистецьке відрядження до Угорщини — у Театрі ім. Йокая (місто Бекашчаба) ставив гоголівське «Одруження». (Цей спектакль був частиною великого проекту «Центральноєвропейське театральне коло», суть якого полягала в тому, що режисери семи країн, з якими межує Угорщина, ставили в цьому театрі п’єси своїх співвітчизників). За рік вистава Мойсеєва побувала і на гастролях, і на фестивалях, а днями Станіслав Анатолійович відзвітував про свою роботу в Угорщині перед земляками. Виставу «Одруження» показували на сцені Театру юного глядача на Липках.

 

Гоголя — на сцену

У гоголівській п’єсі силу дилеми — одружуватися чи ні — можна порівняти із силою гамлетівської проблеми «бути чи не бути» — якщо відкинути комічність пана Підкольосіна, його клінічні сумніви й вагання, то таке співставлення виглядає дуже влучно. Ця очевидність не залишилася поза увагою постановочної групи «Одруження» (разом iз Мойсеєвим над спектаклем працювали також художники Володимир Карашевський та Юлія Заулична): глядачів зустрічала чорно–біла сцена, у таких декораціях герої Шекспіра почувалися б точно пречудово. Але цього разу цей категорично–контрастний простір довелося опановувати Подкольосіну та його команді, до складу якого Мойсеєв увів також і самого Гоголя. (Зрештою, справді, це ж Микола Васильович усе придумав, треба йому хоч колись з’явитися перед вдячними шанувальниками!). Гоголь в «Одруженні» — такий собі провокатор, підбурювач. Він то розкидає на сцені підвінечні вінки — а–ну, дорогенькі, хто більше їх собі надягне на голову? То вигулькне з–поміж весільних суконь із бебі–борнами на руках, ніби натякаючи, що одружитися — це лише півсправи, далі буде ще цікавіше. Разом iз Кочкарьовим він ганяв сценою, розмахуючи фатою перед носом розгубленої Агафії Тихонівни, зарозумілого павича Яїчниці, солдафона–філософа Жевакіна, недоладного Анучкіна, пишнотілої свахи... Останній ще й чарочку горілки з огірочком на виделці підносив — щоб бой–баба Текля Іванівна не втрачала бойового духу. Постановка мала один суттєвий, хоч і об’єктивний, недолік — виставу грали угорською з українськими субтитрами, які демонструвалися у верхньому кутку завіси. Така практика для світового театру є загальноприйнятою (у такому ж форматі кияни, наприклад, переглядали нещодавню виставу П’єра Рішара), та призвичаїтися до неї складно. Рятувало те, що п’єса знайома, і вчитуватися щоразу в репліки героїв не було потреби. До того ж було цікаво спостерігати за тим, що відбувалося на сцені, особливо в контексті зізнання самих акторів, що їм уперше довелося працювати з режисером, який вивчав систему Станіславського.

Учитися і заздрити — ось наша доля

Разом iз Театром імені Йокая до України приїхав і його директор Петер Фекете. Поспілкувавшись з яким вкотре доводиться констатувати, що українським колегам пана Фекете залишається лише мріяти про ті умови, в яких працюють театри Угорщини. Скажімо, лише десяту частину власного бюджету театр заробляє сам — інші 90 відсотків покриває держава. Маючи головну сцену на 470 місць та камерну, розраховану на 170 глядачів, Театр імені Йокая не знає, що таке недостатньо заповнена зала. Близько 80 відсотків квитків реалізують через абонементи, самі ж квитки нереально дешеві. Ціна перегляду однієї вистави дорівнює ціні трьох буханок хліба або двох пляшок пива, якщо купувати абонемент — виходить ще дешевше. Комфортна фінансова ситуація дозволяє підлеглим пана Фекете випускати одинадцять прем’єр щороку, при чому свою афішу складати таким чином, щоб комерційні сподівання, пов’язані з тією чи іншою новою постановкою, не відігравали вирішальну роль. За словами директора, був рік, коли всі 11 прем’єр випустили за п’єсами сучасних угорських драматургів — цей відчайдушний і прогресивний експеримент наш театр не наважиться повторити ще дуже довго.

Слухаючи свого колегу, Станіслав Мойсеєв тільки сумно посміхався: картинки з життя наших театрів прямо протилежні тим, які описував Петер Фекете. «Скажімо, заробили ми за рік мільйон гривень — наче й нормальна сума, — розповідає Станіслав Анатолійович. — А 70 відсотків треба віддати податків, місто не фінансувало утримання приміщення взимку — віддай ще 250 тисяч. А за що ж тоді нові спектаклі випускати?» Тому питання про прем’єри, їх кількість і дату випуску Мойсеєв коментує дуже обережно. «Запланували п’ять нових вистав, — ділиться планами на сезон художній керівник Молодого театру. — Уже випустили «Талан», кістьми ляжемо, але випустимо «Венеціанського купця» — я вже два роки тому підписав наказ про розподіл ролей. На початок весни має бути прем’єра вистави за п’єсою угорського драматурга Іштвана Еркеня «Тоот та інші» в постановці угорського режисера Бели Меро». Перераховуючи ці назви, Мойсеєв не забував нагадувати, що для Молодого сьогодні питання, як перезимувати зиму, значно гостріше, ніж питання, якою буде нова прем’єра.