Кому належить назва «Русь»?

23.09.2010
Кому належить назва «Русь»?

Можливо, так виглядало військо стародавньої Русі. (З сайту syr35.narod.ru)

Можливо, назвою Русь нам слід завдячувати загарбникам зі Сходу — роксоланам (аланам) і аварам, а також арабським купцям і варягам. Київські князі перенесли цю назву на підкорені ними народи Північно–Східної Європи — літописні меря, мурома, вєсь, мордва, заволочська чудь, пермь, печера, ямь. Первинне значення цього терміну — світлий (білий). Утім цю назву нав’язали нашим пращурам силою. Чи варто бідкатися, що у нас начебто вкрадено назву Русь? Вона як прийшла зі Сходу у VI столітті, так і остаточно повернулася туди на початку ХVIІІ століття. Для нас вона назавжди залишиться рідною лише щодо часів Київської Русі і козаччини. Натомість наші пращури залишили нам іншу назву — Україна, утворену від праслав’янського іменника край. Хоча таке трактування дуже не подобається ура–патріотам. Мовляв, ніяка ми не окраїна, а пуп землі. Проте французький картограф і інженер Гійом Боплан, який подорожував Україною в першій половині ХVII століття, у вступі до своєї відомої праці «Опис України» писав про «велике пограниччя — Україну, розташовану між Московією і Трансільванією». Ця характеристика залишається актуальною й сьогодні. Адже в географічному і цивілізаційному сенсі ми знаходимося на межі — між Росією і об’єднаною Європою.

 

Народ рос

Як не дивно, саме найлютіші вороги антів — авари — утвердили в Європі термін «Русь». Так починають називати подніпровських антів у Візантії за імператора Юстиніана І Великого (правив імперією з 527 по 565 рік), тобто одночасно з появою в Причорноморських степах цих кочовиків. Тому залишається лише дивуватися надзвичайній інтуїції Миколи Гоголя, який порівняв Русь із динамічною трійкою коней. У середині VI століття схоже визначення — народ Рос (Hros або Hrus) вживає в «Церковній історії» й сирійський історик Псевдо–Захарія Ритор. Першим на це звернув увагу академік Борис Рибаков. Його думку підтверджують і сучасні лінгвісти. Адже саме авари залишили численні Русдорфи (Russdorf) та Росбахи (Rossbach) i на теренах Німечинни. Східної версії походження терміну Русь дотримувався і відомий вітчизняний історик Михайло Брайчевський: «В ономастиці Кавказу та Середньої Азії відомі назви з коренем рос– , рус–. Маємо на увазі стародавню назву Волги (Рос–Аракс), Рустем — в іранському епосі, Арслан — у тюрків, Руслан — у східних слов’ян».

Залишається з’ясувати, що ж означає це таємниче слово? На думку багатьох російських дослідників, відповідь на нього дає сучасна осетинська мова — спадкоємиця сарматсько–аланської мови. Слово «світлий» (білий) на її іронському діалекті вимовляється, як ruhs, а на дігорському — як rohs. Схожої версії дотримувалися відомий російський лінгвіст Олег Трубачов та історик Георгій Вернадський (син видатного українського академіка). Обидва виводять термін Русь від назви сарматського племені роксоланів — попередників аварів, де роксо (ruksi) також означає «світлий».

Усі ставайте «русскімі»!

Першими, хто траплявся аварам на подальшому шляху до центру Європи, були племена білявих подніпровських слов’ян. Смагляві авари знали, що алани їх називають русами, і поступово нав’язали цю назву самим антам. Після цього вона остаточно закріпилися в візантійських і арабських хроніках і стала самоназвою наших пращурів. Проте пригоди терміну Русь на цьому лише розпочиналися. У VIII столітті далеко на Півдні зароджується нова військова й економічна потуга — арабський халіфат. У 724—743 роках столицею Омейядів замість Багдаду стає містечко поблизу сучасного Амману — Русафа. На думку вітчизняного лінгвіста Костянтина Тищенка, саме з цією назвою пов’язано виникнення у Подніпров’ї населених пунктів і річок: Русава, Русовичі, Росава і Роставиця.

За дивним збігом обставин, угри та фіни, починаючи з VIII століття, називають Руссю (Ruotsi) своїх сусідів — шведів. Адже на північ від Стокгольма до сьогодні збереглася назва місцевості Руслаген iз містом Рослаге Несбю. Тому автор «Повісті минулих літ» вимушений постійно розрізняти (слов’янську) і (варяжську) Русі: «В Яфетовій же частині сидять руські, чудь и всякі народи: меря, мурома, вєсь, мордва, заволочська чудь, пермь, печера, ямь, угра, литва, зимигола, корсь, летгола, ліви... Нащадки Яфета також: варяги, шведи, нормани, готи, русь, англи, галичани, волохи, римляни, німці, корлязи, венеціанці, фряги і прочі, — на заході вони є сусідами племені Хама». Отже, з цього часу русичами називають не лише наддніпрянців, новгородців і варягів, а й підкорені ними народи Північно–Східної Європи. Оскiльки на київському столі сиділи Рюриковичі, то літописець Нестор без жодних вагань констатував, що «з тих варяг прозвалася Руська земля».

Велика Малоросія

Навряд чи все це можна назвати простим збігом обставин. Схоже, якась вища сила дуже захотіла, щоб розлеглі терени Східної Європи від Дніпра до Уралу з сотнями різноязиких народів і племен одержали спільну назву Русь. Не дивно, що для давньоруських князів і російських самодержців терміни Русь, Рюриковичі і варяги були священними і дуже близькими за змістом. Проте вже у сусідній Візантії «варягами» називали військових найманців будь–якого етнічного походження.

Терміном Росія ми маємо завдячувати візантійському правопису, у якому для позначення назв країн застосовувалося закінчення на «ія». Крім того, в словах іншомовного походження замість звуку «у» було прийнято застосовувати «о» (омега). Саме тому етнонім русин (житель Київської Русі), імітуючи грецьку графіку, давньослов’янською пишеться, як роусинъ. Природно, що таке складне написання дратувало візантійських писців. Тому вже з часів Аскольда паралельно з терміном Русь у візантійських джерелах дедалі частіше вживається інша назва — Росія. З ХІ століття вона стає популярною у київських князів і митрополитів. Так, на печатці Володимира Мономаха (1053—1125), у хрещенні — Василя, вирізьблено: «Печать Василя, благороднійшого архонта Росії, Мономаха». Вживався цей термін і в часи козаччини.

З часом окремі частини теренів проживання східних слов’ян одержують відповідні назви: Чорна, Біла, Червона Русь. Великий московський князь Іван ІІІ після завоювання у Польщі частини цих земель присвоїв собі титул Государя всея Руссiї. Петро І мав непереборне бажання одержати під свою руку всі Русі без винятку й тому перейменував у 1721 році Царство Русскоє на Россiйскую iмпєрію. А щоб не виникало жодних сумнівів у тому, хто в ньому головний, в офіційних документах почали широко вживати візантійські терміни церковно–адміністративного поділу: Малороссiя і Вєлiкороссiя. На карті Гійома Деліля 1723 року до Малої Русі віднесені терени первинної Русі — середня Наддніпрянщина і Південна Білорусь. Проте європейці, які побували у Наддніпрянщині, застосовували інший термін — Україна.

Валентин МОЙСЕЄНКО

 

ДОВІДКА «УМ»

У 561 році на землі антів накотилася зі Сходу чергова хвиля загарбників на конях — авари. Залізні стремена, лати і важкий спис перетворили вершника й коня на страшну зброю, від якої не було рятунку на відкритій місцевості. Безперервні, виснажливі війни з загарбниками тривали до 635 року і закінчилися поразкою слов’ян. Авари сплюндрували і спалили Київ та інші антські міста. «Повість минулих літ» з жахом розповідає, як обри (готська назва авар) їздили в колісницях, запряжених дулібськими жінками (плем’я дулібів жило між Південним Бугом і Дністром), та про заслужену кару, послану їм з небес: «...Були ж ці обри великі тілом, а розумом горді, і бог знищив їх, і померли всі, і не залишилося жодного обрина. І є прислів’я на Русі до цього дня: «Загинули, мов обри» — їх же немає ні племені, ні нащадків». Насправді ж аварську державу в центрі Європи розгромили король франків, імператор Священної римської імперії Карл Великий та князь словенів Войномир у 791—796 роках. Згодом залишки аварів асимілювалися з уграми, які у ІХ столітті захопили Панонію.

Більшість тогочасних європейських хронік не відрізняла слов’ян від кочових гунів і аварів. Вони ж використовували наших пращурів, як щит, першими кидаючи у бій, особливо при штурмі укріплень, при переправах через ріки та морських походах по Чорному морі. Свідченням тих нелюдських часів є оскалена морда коня на фібулах антського поясного набору з Черкащини VI—VII століть, що експонується в Національному музеї історії України. Залишається загадкою, чому вітчизняні археологи назвали ці зображення «конями Хорса», тобто сонячними...

 

ВАРТО ЗНАТИ

У VI—VII столітті сотні тисяч слов’ян, гнані злиднями і аварами, заполонили Подунав’я та Пелопоннес і на двісті років перетворили ці квітучі раніше землі на пустелю. Природно, що вказане вторгнення було зафіксоване візантійськими хронікерами. Ось як описує слов’ян один iз них, Прокопій Кесарійський: «Племена ці, склавинів (західних слов’ян) і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді, і тому в них вигідні і невигідні справи завжди ведуться спільно... Вони вважають, що один iз богів — творець блискавки — єдиний володар всього, і йому приносять в жертву биків і всяких жертовних тварин. Долі ж вони не знають і взагалі не визнають, що вона має якесь значення. Та коли смерть уже в них у ногах, охоплені вони хворобою або виступають на війну, то дають обіт: якщо уникнуть її, зараз же принесуть богу жертву за своє життя, а уникнувши (смерті), жертвують, що пообіцяли, й думають, що цією жертвою купили собі спасіння... А живуть вони в жалюгідних хатинах, розміщених далеко одна від одної, і кожний змінює, наскільки це можливо часто, місце проживання». Літописець пише також, що, вступаючи в битву, більшість склавинів ідуть на ворогів пішими, мають невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають на собі нічого, лише штани. Усі вони «і високі, і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі і не руді, зовсім не схиляються і до чорноти». Спосіб життя невибагливий, як у кочовиків. А втім, вони найменш підступні.

Слід зазначити, що в часи «троянові» (римський імператор Марк Ульпій Траян правив імперією з 98 по 117 рік) готські наші пращури були озброєні значно краще, йшли в бій не лише в одних штанях і ще не мали «гунського норову». Адже тисячі антів тоді служили в римській армії і розмовляли «народною латиною». Саме тому порівняно з іншими слов’янськими мовами українська за своєю структурою найбільш наближена до неї. Від римських купців в обмін на збіжжя наші пращури одержували необхідні їм товари: зброю, одяг, начиння, прикраси.