Бійці тюремного «фронту»

23.09.2010
Бійці тюремного «фронту»

У «живому коридорі» вгамовані бунтівники повністю безпорадні. (Фото автора.)

Агресивний натовп виплескується на подвір’я виробничої «зони». Причина — конфлікт з іншими «зеками», тож близько 70 озброєних палицями та пластиковими пляшками з водою чоловіків ладні будь–що прорватися до житлової «зони». Там їхні кривдники з іншого угруповання, розправи над якими вони жадають. Адміністрація «чоловічої зони» у Дніпродзержинську даремно закликає натовп заспокоїтися. Перемовини не дають результату, тож оперативний штаб приймає рішення про початок силової фази. Паралельно про НП повідомили міського прокурора, начальників місцевих управлінь міліції та СБУ, владу міста та області. Утім додаткові сили не знадобилися: лише за якихось десять хвилин бунт на «зоні» придушили бійцi тюремного спецназу на очах преси.

Усе згідно зi сценарієм навчань, проведених нещодавно на базі Дніпродзержинського училища професійної підготовки персоналу Державної кримінально–виконавчої служби України. Офіцери кажуть, що за радянських часів на території училища (правоохоронці з усього СРСР добре знають його як колишню школу міліції) справді була чоловіча колонія. Окремі її об’єкти нині використовують для практичних занять. Саме курсантам училища під час навчальних зборів спецназу й дісталася роль бунтівної масовки. Натомість їхні приборкувачі були справжні — продемонструвати бойові навички та вміння до Дніпродзержинська з’їхалося близько сотні бійців з усіх підрозділів спецпризначення Держдепартаменту з питань виконання покарань. Перший заступник голови Держдепартаменту Сергій Сидоренко каже, що вперше показати журналістам і правозахисникам раніше втаємничений тюремний спецназ вирішили не лише заради подальшої прозорості системи, а й щоб зняти домисли щодо «маски–шоу», які ці хлопці нібито регулярно влаштовують за «колючкою».

 

На «броню», робить «кишені»!

«Специфіка наших «зон» полягає в табірному утриманні, коли велика маса засуджених постійно перебуває на свіжому повітрі, тоді як у Європі — камерного типу, — пояснює начальник Департаменту охорони, нагляду і безпеки кримінально–виконавчої служби Олександр Кислов. — Тому ймовірність консолідації засуджених, створення угруповань набагато вища, ніж за кордоном. І масові безлади в нас неодноразово були. Це як агресивний наступ проти адміністрації, так і масові порізи шкіри замість вен та голодування».

Згідно з вищенаведеною легендою про «розборки» між двома угрупованнями на «зоні», на місце негайно прибуває зведений загін. Він складається з різних груп — оперативної, групи розколу, групи вилучення та групи документування. Спочатку на подвір’я влітає бронетранспортер, iз флангів — бійці зі щитами та кийками. Бунтівникам учергове пропонують здатися, створюють шумовий психологічний тиск — стріляють у повітря, у такт б’ють кийками по щитах тощо. «Демонстрація сили на початку обов’язкова, — згодом зазначив «УМ» заступник командира міжрегіонального підрозділу спецпризначення у Дніпропетровській області Володимир Лєнь. — Вони мають побачити, що є сила, якій не варто протистояти».

За «бронею» йде пожежна машина. Якщо бунтівники забарикадуються чи створять інші перепони, «броня» подолає їх, а пожежна машина виконує дві функції: гасить підпалені барикади або змиває напором води тих засуджених, які спробують залізти на бронетехніку.

Перед початком спецоперації командирів та їхніх бійців попереджають щодо правомірності застосування сили. «Бо це людський фактор. Адже коли йде протистояння, у людини виділяється адреналін, вона входить у раж. Для спецназівця важливо не перейти цю межу закону і діяти правомірно», — пояснює пан Кислов. За його словами, міліції легше припинити масовий безлад десь на вільній вулиці. Адже там до натовпу засилають агентiв під виглядом звичайних демонстрантів, які повідомляють командирів про все, що відбувається навколо. На «зоні» своя специфіка — засуджені добре знають один одного, тож агента до них не зашлеш.

Звідси, головне завдання загону: розколоти натовп бронетранспортером, після чого бійці з флангів щитами відштовхують їх обабіч, створюючи своєрідні «кишені» й беруть заколотників у два окремих кільця. Після цього починають працювати групи вилучення — пари бійців по черзі «пірнають» у кільце, вихоплюють жертву й, заламавши їй руки, відводять до «живого коридору» з інших бійців. Під дулами автоматів та гавкотом збуджених вівчарок ті не сміють підняти голови, стоячи на колінах. Наприкінці з числа вгамованих забирають до «автозаку» кількох організаторів бунту, інших відводять на профілактику. Як правило, вони потім розкаюються, що пішли на поводу в кількох авторитетів, кажуть співробітники Держдепартаменту.

Ілюзія вільного шляху

Інша «легенда» навчань: двоє засуджених зачинилися в кабінеті у майстра цеху, взяли його в заручники, повідомили по телефону чергового і вимагають машину, щоб виїхати з колонії на волю. Шляхів вирішення проблеми лише три: добровільна здача нападників (що відбувається вкрай рідко), звільнення заручника безпосередньо в будівлі або створення ілюзії виїзду з колонії.

«Перший варіант реальний, адже наразі піврічну підготовку на курсах переговірників Національної академії СБУ пройшло 85 наших психологів, — каже пан Кислов. — Тож перемовини проводимо до останнього. І лише коли переговірник каже, що є загроза життю заручника, починаємо застосовувати силу».

Тож і журналістам бійці демонструють лише два останні силові варіанти. Зазвичай силовики обирають ранковий час для операції, коли в терористів притуплена обережність, вони виснажені і їм хочеться спати. Приховані групи йдуть на штурм у двох напрямках, а їх пересування глушить спеціально ввімкнений двигун машини або гучна музика. Одні входять у будівлю, а група верхолазів встановлює шумові заряди біля вікна. Вибухи дезорієнтують засуджених — вони не знають, куди їм повертатися. «У нас у вікно не залітають, як це робить «Беркут» або «Альфа», — з посмішкою кажуть бійці. — Бо в нас ґрати на вікнах! Так само стріляємо лише свинцевими кулями, щоб не було рикошету від ґрат».

Та трапляються випадки, коли цей варіант провести неможливо. Бо від вибуху зарядів можуть обвалитися стіни стареньких виробничих будівель колонії. Тоді терористам дозволяють «вийти на волю». «Створюємо так звану ілюзію вільного шляху. Ми підганяємо машину, вони посилають засудженого, якого їм не шкода, він перевіряє, чи не сховався де спецназ, й лише після цього, накриті простирадлами, виходять інші, — каже Олександр Кислов. — Усі ворота відчинені, КПП відкрите, вони радіють, їдуть швидко, психологічно розслабляються, але вже за воротами ми працюємо на їхнє затримання. Зараз чимало фільмів, де демонструють подібні спецоперації, засуджені всі ці хитрощі теж знають, тому важко їх спіймати на чомусь. Але ми завжди готові підготувати їм «сюрприз»!».

І дійсно, шлях бусику перекриває ПАЗ спецназу, засуджені разом із водієм опиняються на траві, а потім — у «автозаку». Усе, як у фільмах, які для цих бійців часто є реальністю.

Про Дар’ївку та «Альфу»

Серед реальних спецоперацій бійці часто згадують найскладнішу: звільнення заручників у Дар’ївській виправній колонії №10, що на Херсонщині, взимку 2001 року. Чимало подробиць тієї НП з’ясувалося лише зараз. Тоді шестеро засуджених на чолі з колишнім чеченським польовим командиром Калаєвим захопили у заручники трьох контролерів, мали балони з газом. «Перемовини з терористами тривали три доби, ми навіть привозили туди представників чеченської діаспори, щоб вплинути на лідера, але все марно, — згадує підполковник Кислов. — Калаєв вимагав вільний виїзд із «зони», ми обіцяли його надати. Тоді поставив вимогу: побудувати з металу специфічний перехід від будівлі, в якій вони засіли, до виходу з зони — боявся снайперів. Наша відповідь: побудувати такий перехід немає можливості, він змінює вимоги — і далі по новій».

Урешті–решт оперативний штаб прийняв рішення застосувати силу, адже Калаєв збирався вбити одного із заручників та підірвати балон із газом. Чеченець устиг зробити один постріл, але кулю прийняв куленепробивний щит бійця. Штурмова група одразу ліквідувала лідера, інших затримали, жоден із заручників не постраждав.

«Терористи тоді забарикадувалися на другому поверсі, складність проведення спецоперації була висока — всі двері металеві, територія проглядалася злочинцями, — пригадує в розмові з «УМ» безпосередній учасник тих подій Володимир Лєнь. — Але операція, яку наш дніпропетровський підрозділ проводив разом із запорізьким, пройшла успішно. Ця спеціальна операція в Дар’ївці найбільше запам’яталася мені з усіх за 16 років служби, адже була найскладнішою».

Цікаво, що бійці міліцейського «Беркута» та елітного спецпідрозділу СБУ «Альфа» тоді відмовилися ввійти до Дар’ївки, адже, врахувавши всі обставини, визнали, що специфіку бою в тюрмі не знають, тож непідготовленість до таких специфічних умов може вартувати їм життя бійців. Відтак тюремний спецназ вгамував групу Калаєва самотужки.

Бійці спецназу також пишаються, що можуть «втерти носа» тій–таки «Альфі» на власній території. Зокрема, пригадують спільні навчання з цим спецпідрозділом СБУ в Сімферополі у 2004 році (загалом подібні спільні навчання відбуваються щороку). Тоді бійці тюремного спецназу, за легендою, грали роль терористів, які захопили заручників на «зоні», натомість «Альфа» мала штурмувати їхні позиції. «Ми краще знаємо, де в колонії краще ввійти, як пройти тощо, — зазначає Володимир Лєнь. — Тому використали певні хитрощі, специфіку об’єкту й поставили перепони, ті ж розтяжки. «Альфа» не змогла пройти, а ми утримали позиції».

Кому не подобаються «маски–шоу»?

Окрім приборкання масових заворушень на «зоні» та звільнення заручників, бійці тюремного спецназу мають й інші завдання: розшукують та затримують утікачів, а на випадок стихійного лиха, епідемії чи аварій забезпечують за «колючкою» режим особливого положення. Але все ж таки буденною їхньою роботою є огляд і обшук засуджених та їхніх речей. Адже провести якісний обшук, дозволений нормами КПК, співробітники колонії самотужки не можуть. Натомість залучення до проведення обшуків підрозділів спеціального призначення дозволяє відомчий наказ №205.

Саме навколо таких обшуків на «зоні» існує чимало міфів, обурливих заяв засуджених та правозахисників. Дехто навіть запропонував заборонити обшук засуджених узагалі, мовляв, це ні що інше, як порушення прав людини. «Якщо так ставити питання щодо правомірності обшуків, то давайте подумаємо, а кому це вигідно? Кому не подобається обшук?» — риторично запитує перший заступник голови Держдепартаменту Сергій Сидоренко й наводить переконливу статистику вилучених під час таких обшуків на «зоні» заборонених речей — зброї, наркотиків, чималих сум грошей, мобільних телефонів тощо.

Водночас генерал Сидоренко визнає, що правова база, згідно з якою має існувати та діяти спецпідрозділ, доволі хитка. Тож потрібно вдосконалювати законодавство, адже невизначеність нормативної бази, у першу чергу, б’є по бійцях. Пан Сидоренко також пропонує створювати мобільні групи з правозахисників та журналістів, які разом зі співробітниками відомства могли б оперативно реагувати на повідомлення про масові порізи, голодування чи катування у тій чи іншій колонії. Адже існують і так звані псевдоправозахисники, які годуються зі злодійського «общака» й готові озвучити будь–яку інформацію про порушення, яка допоможе авторитетам вплинути на адміністрацію колонії.

Присутні ж на навчаннях, а потім і на підсумковій нараді правозахисники радо сприйняли сам факт певного «розсекречення» тюремного спецназу. «Останнiми роками було чимало закидів на адресу цього спецназу: мовляв, неадекватно застосовують силу під час обшуків на «зоні», перемішують продукти харчування тощо. Водночас позиція відомства, що в нас усе добре, а все інше — брехня недоброзичливців не переконувала, — каже керівник правозахисної організації «Донецький меморіал» Олександр Букалов. — Тому нині дійсно потрібне нове положення про ці спецпідрозділи. На що вони, застосовуючи силу, мають право, а на що ні».

Своє бачення у бійців тюремного спецназу. Категорично не згодний з ярликом «грубої бездумної сили» командир донецького підрозділу Роман Галкін: «Нам правозахисники закидають, що ми «без башні», а отримавши наказ, нібито одразу хапаємо гумового кийка і влаштовуємо побиття засуджених... Та в мене дві третини особового складу мають вищу освіту! Ми діємо винятково в рамках закону, бо в тюрму не хочемо. Натомість засуджені, лише побачивши бійця спецпідрозділу, вже бажають нашкодити: набивають ложкою синці, придумують якісь «маски–шоу», які нібито з ними трапилися...».

«Не секрет, що останнім часом дисципліна на «зоні» впала. Співробітники колоній іноді бояться проводити ретельний обшук, щоб не було помсти, — продовжує командир київського підрозділу Анатолій Бодарацький. — Тому засуджені не люблять обшуки в нашому виконанні — ми добре робимо свою роботу. Згадайте галас навколо колонії в Бучі кілька років тому, де відбувся плановий обшук, казали, ніби після нас там кров рікою текла! Інший приклад: якось зайшов на «зону» з її керівником у справах і без бійців. Так мене лише одного побачили, а вже переляк. Щойно я вийшов звідти, як мені вже керівництво телефонує і запитує: що ти там накоїв?»

А от пропозиції зняти маски з облич бійців тюремного спецназу не знайшла однозначної відповіді серед командирів підрозділів. Якщо одні вважають, що обличчя їм ховати не варто, адже ті ж самі обшуки вони проводять у рамках закону, то той же командир Бодарацький переконаний, що це ще більше знизить дисципліну за «колючкою» та рівень безпеки бійців. «Ми просто бажаємо відійти від ярликів, коли наші заходи називають образливо — «маски–шоу» тощо, — пізніше пояснив «УМ» позицію керівництва щодо масок генерал Сидоренко. — Але знімати маски чи залишати — питання непросте. Бо безпеку бійців ми також маємо враховувати. Вони далеко не з янголами за ґратами стикаються».

 

СПЕЦЛІТОПИС

Підрозділи спеціального призначення вітчизняної кримінально–виконавчої служби створено ще за часів СРСР у структурі МВС. Поштовхом до цього стало загострення оперативної обстановки у «зонах» наприкінці 80–х років ХХ століття. Радянська імперія доживала останні роки, а у виправних колоніях різко зросла агресивність засуджених, стійка тенденція до відкритої протидії адміністрації, збільшилася кількість нападів на персонал установ, захоплення заручників тощо. Згідно зi статистикою, з 1986 по 1997 рр. за вітчизняними ґратами сталося 24 випадки захоплення заручників. Перші загони спецпризначення виникли у 1990—1991 рр. — республіканський загін на Донеччині, міжобласні — в Дніпропетровській, Запорізькій, Київській і Львівській областях та обласний загін на Луганщині. Штатна чисельність загонів складала 192 бійцi.

У 2000 році, після утворення Держдепартаменту з питань виконання покарань, iз підпорядкування МВС вивели і «тюремні» спецпідрозділи. Водночас на Київщині та Львівщині загони розформували, натомість окремий загін створили у Житомирі. Чисельність бійців «тюремного спецназу» зменшилася до 160 чоловік. У 2003 році знову відродили підрозділ особливого призначення в Києві та Київській області. Нині його вважають одним iз кращих у системі, нове керівництво Держдепартаменту планує зробити київський підрозділ базовим для інших.

Наразі загальна штатна чисельність шести міжрегіональних підрозділів спецпризначення кримінально–виконавчої служби складає 165 бійців. Із них на Дніпропетровщині — 38 бійців, які також курирують «зони» Полтавщини, Кіровоградщини та Одещини; у Донецькій області — 31; у Києві та області — 21; у підрозділах Луганської, Запорізької (запоріжці також курирують колонії Херсонщини та Миколаївщини) та Житомирської областей — по 25 бійців. Найбільше роботи у житомирян, до сфери їхнього реагування входять усі західноукраїнські «зони» та СІЗО.

Спецпідрозділ має власну емблему, на якій зображено кажана. Але власної назви (як у колег з МВС та СБУ) досі не має. Нетривалий час окремі тюремні спецпідрозділи мали назву «Скорпіон». Нині керівництво Держдепартаменту обіцяє, що невдовзі у їхнього спецпідрозділу обов’язково буде власна влучна назва, хоча й не вважає це питання головним.

 

ПРЯМА МОВА:

Сергій Сидоренко, перший заступник голови Держдепартаменту з питань виконання покарань:

— Потрібно аналізувати ті причини, які можуть призвести до проявів групової непокори засуджених, захоплення заручників тощо. А це й умови утримання в колоніях, дотримання законності персоналом, якість харчування тощо. Водночас варто враховувати, що часто жодна з вищенаведених причин не обов’язково призводить до масових безладів. Хоча часто вони вимагають зустрічі з прокурором, з керівництвом установи, щоб висловити якісь свої заперечення щодо існуючого режиму.

Зрозуміло, що серед засуджених є лідери, які мають вплив на засуджених. Вони керують цими процесами: основну масу можуть підбурювати через незадовільні умови (відсутність теплопостачання, погане харчування), але мета організаторів глибша — вплив на адміністрацію. Найбільше підбурюють інших до непокори особи, які отримали чималий строк позбавлення волі — 10—15 років. Як правило, вони сидять за скоєння тяжких та особливо тяжких злочинів (бандитизм, розбій, убивства). Адже коли термін чималий, на волю хочеться пошвидше. І це спонукає рецидивістів до непокори, а головна їхня вимога — вихід на свободу. Судіть самі: в наших установах наразі утримують більше трьохсот осіб, які вчинили навмисне вбивство — тобто кілери. Загалом по системі, в колоніях відбуває покарання 117 впливових кримінальних лідерів (з них — 37 кримінальних авторитетів). Ця категорія має професійну підготовку, неабиякий вплив на інших засуджених і тому потребує постійного контролю з нашого боку. Або засуджені до довічного позбавлення волі — їх наразі 1660 в Україні. У 2014 році з’явиться перший «довічник», який, згідно з відбутим строком, матиме право на пом’якшення умов утримання. Законодавство дозволяє через 20 років розглянути можливість звільнення цієї категорії.

 

ОТАКОЇ!

Обшукали — і в музей

Вельми переконливим є своєрідний музей, облаштований співробітниками Дніпродзержинського училища професійної підготовки персоналу — яких експонатів тільки не побачиш! Тут зібрано оригінальні витвори засуджених, заборонені адміністрацією. Не лише саморобні карти, чотки, а й зброя: саморобні пістолети та обрізи, а також нунчаки, ножі та навіть стилет. Один iз самопалів майстер–самоучка виготовив на «зоні» з підручних предметів: труба замість дула, прикріплена до шматка віконної рами, а затвор — iз віконного шпінгалета! Є тут навіть бронежилет, виготовлений засудженим iз металевих пластин. «Луску» цієї броні не пробили кулі ні з пістолета Макарова, ні з автомата Калашникова!

Тут можуть чимало розповісти про схованки, які використовують засуджені. Одна з найекзотичніших — так званий «кенгурятник», коли засуджений підрізає власну шкіру, переважно під пахвами, та ховає у таких «кишенях» невеличкі дози наркотиків чи гроші. Гроші також ховають у салі (поріз під схованку завдяки структурі натурпродукту є непомітним), та в господарчому милі (шматок розрізають навпіл, вирізають пустоти, складають, а місце розрізу замилюють). Буває, що гроші загортають у маленькі пакетики, ковтають на нитці, а саму нитку прив’язують до зуба. А от марихуану задля конспірації часто змішують із зеленим чаєм.

Оригінальний спосіб існує і щодо передачі до колонії горілки: половину пластикової пляшки (обов’язково темно–коричневого кольору) заливають горілкою, а верхню половину — рослинною олією. Горілка і олія не змішуються між собою, а контролер відкривши пляшку на перевірку, відчуває лише запах олії. Утім, якщо кілька хвилин побовтати пляшку, слабенький запах оковитої може таки пробитися.

  • «Термінатор» згадав усе

    Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>

  • Кримінальний талант

    Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>

  • Шанс для невинних

    Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>

  • «Хорте», тримайся!

    Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>