А портрети падають...

18.09.2010
А портрети падають...

«Лежачий» Кобзар: минулої неділі портрети в Музеї Шевченка почали падати. (Фото Тетяни ШЕВЧЕНКО.)

Про те, що на Чернечій горі замість храму національному поету побудували офіс–склеп, «УМ» писала неодноразово. Днями у Будинку літераторів зібралися політики, шевченкознавці й музейники, щоб обговорити питання діяльності музею після реставрації. Втішних відгуків про канівську реставрацію не було жодного. Концепція нової експозиції передбачала «уникнути дублювання експозиції інших музеїв і пам’ятних місць, пов’язаних із життям і творчістю Шевченка». Завдання — розкрити біографію за допомогою відеоряду і мультимедійних засобів, репродукцій автопортретів Шевченка, офортів із серії «Мальовнича Україна», відео з краєвидами Моринців і Кирилівки.

 

Канівські музейники — поза грою

Голова асоціації музеїв Сергій Кролевець каже: «Сьогодні говорити про колір стін, обговорювати, вдалі чи невдалі архітектурні рішення, немає сенсу, оскільки це навіть не другорядні питання. Адже на 90 відсотків роботи завершені. Основна проблема музею полягає в тому, що весь колектив музейників у Каневі усунено від творення експозиції. Її будували без досвіду музейників, без їхнього знання теми про Шевченка–пророка, громадського діяча. Пан Скиба не відомий серед музейників. Чим його концепція відрізняється від тієї, що втілена? Нічим. Як можна не скористатися досвідом Анатолія Гайдамаки, який зробив усі музеї Шевченка в Україні і Казахстані? Це неповага до спеціаліста номер один у музейному проектуванні», — зазначає Кролевець. Він запропонував зробити виїзне засідання, взяти студентів академії, де викладає Лариса Скорик, яка відповідає за реставрацію Музею Шевченка в Каневі, і на місці говорити про експозицію: як проектувалася, як готувалася.

Шевченко–художник є, а де Шевченко–поет?

Колишній директор заповідника, який 16 років пропрацював на могилі Шевченка, Ігор Ліховий, навпаки, у реставрації та побудові експозиції не бачить нічого з концепції Скиби. У 2001 році Ліховий написав свій проект, на першому місці в якому стояла реставрація будинку архітектора Кричевського. «Виконано за обсягом робіт на 95 відсотків від того, що я тоді писав. Але 5 відсотків — це ложка дьогтю в бочці з медом. Справді, врятовано будинок. Він потребував капітального ремонту. Будували з місцевих матеріалів. Багато дерева використано, яке струхло за цей час. Між поверхами перегнило покриття. Дуже слабкий фундамент», — пояснює Ліховий. Залишилося зовсім не багато. Необхідно було встановити дерев’яний бар’єр за проектом Кричевського, на який витратили 2,5 млн. грн., залишити вітраж, який зняли, зробити розпис і постелити дерев’яну підлогу. «Уже було завезено матеріали. Ці 5 відсотків роботи вклалися у два місяці. Мета — принизити українців. Вони показали, що можуть знущатися над могилами наших митців і ми за це їм нічого не зробимо», — додав Ігор Ліховий. За його словами, в основному фонді музею є 50 тис. експонатів. Тисяч 20 зберігається в науково–допоміжному фонді. За час його роботи в заповіднику видано 850 видань унікальних книг. «На сьогодні ви цього нічого не побачите. Там немає Шевченка–поета. Там є Шевченко–художник. На підставі чого? У музеї 11 автопортретів нарахував. Минулої неділі вони почали падати. Один уже розбився. На могилі не можна влаштовувати танці. Це сильне місце», — підкреслив Ліховий.

Кобзар без кобзи

Минулого тижня на Чернечу гору піднявся шевченкознавець Володимир Яцюк. Каже, що шукав хоч якийсь позитив бодай у тематичному куточку, а побачив винищення Шевченка як національного поета. «В експозиції немає кобзи. Немає унаочнення великого Кобзаря. На тлі каменю лежить без усяких ознак один «Кобзар». А поруч на купку складені всі видання, які були. Мені стало шкода бідних екскурсоводів, як вони будуть працювати. У музеї домінують величезні банери Шевченка, які заважають розглядати експозицію. Щоб подивитися на фотозбільшення портретів Шевченка, треба йти на другий бік через галерею — інакше їх не роздивишся. Поряд із ними під склом лежать офорти Шевченка. Їх узагалі не роздивишся. Що хороше в музеї, так це виставка живопису на Шевченківську тематику. Справді хороша», — додав Яцюк.

Модерний поет — вимучений і за рік до смерті?

Концепції розвішування в головному залі музею по праву і по ліву руку портретів Шевченка не зрозумів і народний депутат Іван Заєць. Він каже, що з них 80 відсотків становлять автопортрети 1860 року, тобто людини, яка вже була хвора, заморена. «Постає питання, чи оцей ряд портретний відповідає концепції? Там немає жодної інформації, яка показує Шевченка велетнем українського духу. Ми можемо констатувати однозначно: в музеї немає експозиції, яка б показала образ Шевченка», — розмірковує Заєць. Ремонт, який проведено на стежках на могилі, на його думку, одноразова акція. «Перший–ліпший дощ — і все змиється», — стурбований нардеп. Як на нього, починати треба з кіоску, який стоїть перед будинком Кричевського. «Так як театр починається з гардероба, музей починається з кіоску. Скорик говорить про архітектурні достоїнства. Це просто жах — несмак і еклектика, відсутність гармонії», — радить придивитися до деталей пан Іван.

Він погоджується з Ларисою Скорик, що потрібно створити модерний образ Шевченка, не показувати його у вишиванках і шароварах. Але те, що Заєць побачив у музеї, — діаметрально протилежне заяві пані Скорик. «Вони зводять поняття модерну відвідуваннями Шевченка різних балів, великих товариств. Насправді, якщо говорити про Шевченка як про людину, яка здійснила титанічну функцію модернізації України, то поняття полягає зовсім в іншому. Шевченко остаточно пробудив українську націю до духовного відродження і до державного. Його діяльність укладалася в європейський контекст пробудження. Він синтезував національні традиції зі світовими тенденціями, модернізував суспільство. Шевченко остаточно закінчив процес творення літературної мови. Він говорив про Україну нової доби», — підкреслив Заєць.

«Не вистачає тільки труни і паперових вінків»

Любов Голота, редактор газети «Слово Просвіти», яка модерувала «круглий стіл», каже, що найжахливіший — це меморіальний зал. «Коли йдеш у меморіальний зал по чорних слизьких–слизьких схо­дах, таке враження, що зараз побачиш труну, мертвяка, не вистачає тільки паперових вінків», — вибачається за свої асоціації пані Голота. З розмов iз Ларисою Скорик вона дізналася, що експозицію не здано, немає угоди, головних документів не підписано. «У комітеті, призначеному новою владою, побутує думка, що всі, хто не з ними, той проти них. Вони переконані, що там був свинарник. А ми не можемо пробачити, що музей відновили», — розмірковує Голота. Вона, як і Сергій Кролевець, пропонує організовувати масові виїзди людей у Канів і на місці влаштовувати обговорення з канівчанами, музейниками, шевченкознавцями того, щоб експозицію, яка існує сьогодні, зняти і побудувати нову, гідну Шевченка.