Вічні книжки

18.09.2010
Вічні книжки

Колись Лєв Толстой удався до химерного проекту — видавати книжки для тих, хто їх не купує. Класикові здавалося, що справа в ціні: варто зробити книжки копійчаними, і їх розкуповуватимуть, як пиріжки. Тоді ще науковці не довели, що навіть у розвинених країнах понад половина населення не має жодної психологічної мотивації до читання. А проте задовго до сучасних соціологів це знали близькосхідні суфії, коли казали: «Глупота — це той казковий кит, на котрому стоїть світ». А індійські брахмани додавали: «Від усього є засоби — немає засобів лише від глупоти».

Я далекий від осуду отого кожного другого, хто не читає книжок. І так само у поняття «глупота» не вношу оціночного забарвлення. Радше, беру сторону Достоєвского, який вважав розвинений розум хворобою. Тим більше що ота нечитаюча половина людства регулярно робить виняток для одного типу книжок. Проект графа Толстого, ясна річ, луснув, неспродані книжки затарили склади, але одна книжка продавалася й продавалася, ставши чи не першим російським лонгселером — то була збірка афоризмів «Мысли мудрых людей на каждый день».

Отже, афоризми — література «для бідних»? З одного боку, так. Вони не напружують мозок реципієнта, даючи готову формулу знання, придатну й на утилітарну потребу: «блєснуть» в компанії або й навіть «завоювати» серце дівчини (висока література — включно з класичною — рясніє прикладами саме такого використання афоризмів). З іншого боку, афоризми вельми до вподоби і «високочолому» читачеві (вище згадану збірку уклав з улюблених висловлювань сам Л.Толстой). Тут є принаймні два пояснення. По–перше, афоризм є результатом добре знаного психологами «ефекту упізнавання»: те, про що ти неоднораз роздумував, раптом упадає в короткий і яскравий висновок. По–друге, «хворі на розум» дістають правдиву насолоду від демонстрації афоризмом чарівних властивостей Слова: оригінальна комбінація звичайних лексем несподівано утворює об’єкт справжнього мистецького замилування.

Висновок: афоризми — читання для справді масового читача (і для тих, хто «вже має одну книжку», і для бібліофілів). Економіка деяких нинішніх видавництв цілком ґрунтується саме на цьому: як–от, столичного «Амадея», котрий кілька років поспіль успішно випускає кишенькові летючки з афоризмами й успішно продає їх і вибагливим відвідувачам книжкових виставок, і менш перебірливим прочанам різних конфесійних святинь. А оце видавництво вдалося до випуску збірок, адресованих збирачам книжок. Першим у серії «Бібліотека колекціонера» стало видання «Пронизливі істини» (К.: Амадей, 344 с.) — наведені на початку афоризми саме звідси.

Первісток скомпоновано без­програшною пропозицією. Відкриває книгу розділ «мудрість суфіїв», середньовічних мандрівних філософів Сирії та Іраку, котрих найліпше співвіднести з нашим Григорієм Сковородою. Ось кілька зразків їхніх заповітів: «Поразка — це ти мінус Бог»; «Половина відповіді — у бажанні вислухати»; «Таємниці не варто довіряти і друзям, бо у друзів також є друзі». Таке плетиво формальної логіки, класичної софістики та парадоксу не лишить байдужим навіть неписьменного.

Другий розділ книжки — «мудрість масонів». Його вкомплектовано витягами зі справжнього артефакту — рукопису, знайденого у Лондоні в ХVІІ столітті й виданому пізніше під назвою «Оккулатум». Оскільки масони були і є переважно політиками, варто звернути увагу на їхні «державотворчі» поради. «Нікому не дозволяй думати за тебе», — це ніби історія хвороби усіх наших президентів: щойно новий голова адміністрації навчиться блокувати інформаційні потоки до глави держави, одразу маємо державну кризу. Або таке: «Не пропонуй порад — лише приклади». Чим не вичерпна характеристика нинішнього проекту податкового кодексу, де немає жодного прикладу–пояснення того, як почуватиметься бізнес після запропонованих «порад»? А ось і геть необмірковане нашими політиками і політологами: «Біда сусіда — це і наша біда». Наш сусід, Росія, невиліковно хворий на імперіалізм — це його біда. Але хіба ми щось робимо, аби бодай спробувати розрадити цю біду на рівні істориків, філософів та інших гуманітаріїв, не кажучи вже про політиків? Важко і малоперспективно? А масони вважають інакше.

І, нарешті, третій розділ книжки — «мудрість Сходу», висловлювання мудреців Індії, Китаю та Японії. Без коментарів — читайте самі. Хіба що таке: «Людина стає тим, про що вона думає».

* * *

До афористичної літератури можна умовно долучити і книжку, випущену Мирославом Дочинцем: «Многії літа, благії літа. Заповіді 104–річного Андрія Ворона — як жити довго в щасті і радості» (Мукачеве: Карпатська вежа, 124 с.). Влаштовано її цілком за приписом масонів: не поради, а приклади. Головний приклад — понад сторічне безхворобне життя головного персонажа. Попри хаотичне накидання конкретних «прикладів», можна вирізнити три головні імперативи. Перший стосується дієтології: що їсти (чи, навпаки, не вживати), аби сягнути отого бадьорого 104–річного віку. Будь ласка: «Буряк: немає на землі ліпшої їжі» (а серед фруктів — яблуко: «Люди, які споживають хоча б одне яблуко на день, лікарів не знають і живуть на 10 років довше»); «Смородиною виводять з організму все отруйне, гниле, мертве. Смородина — ягода давніх мудреців»; «Цибуля старість відганяє»; «Груша — плід для чоловіків», — і таке інше.

Друга низка «прикладів» стосується лікування, коли ви не дослухалися попередніх зауваг. Хоча б таке: «Якщо в домі немає ні ліків, ні грошей, а ви занедужали, нічого не бійтеся. Попросіть добру людину, а ще краще дитину, аби принесла вам гілочок верби. Подрібніть їх і заваріть чай. Цей золотавий напій пахнутиме літом і вашим дитинством. Він здолає застуду, зніме озноб, очистить тіло і заспокоїть душу. Це — природний аспірин та анальгін... Не перелічити, від чого помічна верба: головний біль, невралгія, ревматизм, печінка, шлунок, подагра, застуда».

Третій «приклад» Андрія Ворона — спосіб життя, який унеможливлює недуги (тілесні й духовні). «Коли прикро на душі, треба багато ходити... При ходінні підошви труться і живлять цим мозок»; «Якщо тобі сказали щось образливе — одразу забудь»; «Весело думаєш — здорово живеш»; «Усміхайтесь. Якщо придивитись — світ весь час усміхається до нас».

Четвертий «приклад» стосується суто філософських питань: «Будь завжди готовий, щоб не зазнати сорому, коли твоє власне серце спитає»; «Цілком у твоїх силах зробити, щоб світ довкола став трішки кращим»; «Не шукайте перемін без потреби»; «Якщо ваше серце сповнене любов’ю, у ньому немає місця страху... Нічого не слід страшитися, крім страху» А вже п’ятий «приклад» цілком стосується практичної політики: «Нерідко молоді і розумніші, і чесніші, і добріші за нас. Лише з душею слабшою. Її треба кріпити. Якби моя воля, я б до урядовництва пускав тільки молодих. З ними і старим жилося б легше».

Загалом кажучи, кни­ж­ка А.Ворона — це такий собі мікс із суфійських, давньосхідних та християнських максим (тобто афоризмів). 104–річний автор постає як інтегратор добре знаних систем очищення організму та рекомендацій зі самовдосконалення. Як придивитися до тексту, то впадає в око, що все це ми вже знали–читали. І закрадається підозра: а чи Мирослав Дочинець, зазначений на обкладинці, не є автором містифікації?

Коли й так, чи це погано? Аж ніяк. Ідеться не про фальсифікацію, а про містифікацію. У тексті немає якихось кричущих неузгоджень (хіба таке: «автор» пише: «Хочеш довго жити — частіше дивися на зелену траву, на ріку, на гарних жінок»; а кількома сторінками далі — «Жіноча краса — чортів престіл»). Решта тексту цілком відповідає відомим системам самозбереження. Хіба що запротестують власники супермаркетів, коли дочитаються оцього: «Те, чого не варто споживати: цукор і продукти з нього (варення, джеми, сиропи, ласощі, морозиво), кетчупи, маринади, гірчиця, все солоне, смажене, копчене, в тому числі риба і ковбаса, маргарин, кава, чай, свинина, макарони, смажена картопля, печиво, тістечка, білий хліб, несвіжі овочі». Але навряд чи прихильники перелічених смаколиків відмовляться...

Навіть, якщо маємо містифікацію — варто дякувати авторові за такий результат. Вже продано понад 30 тисяч копій книжки, виданої не у столиці, а в районному центрі. Очевидно, письменник Дочинець таки мав якогось прототипа, в якого навчився «вибирати головне з–поміж дрібного». І наостанок: я можу бути й не правий щодо визначення авторства книжки «Андрія Ворона». Тому я й прихиляюся до думки, висловленої у «Пронизливих істинах»: «Добре пам’ятай про те, що ти можеш чогось і не знати».