Краса зникаюча і вічна

14.09.2010
Краса зникаюча і вічна

Сцена з вистави «Скіфські камені». (Фото з сайту brama.com.)

Американська режисерка українського походження Вірляна Ткач — не часта гостя в Києві. Хоча її вистави завжди на слуху. Експериментальну виставу «Скіфські камені», в якій беруть участь народна артистка України Ніна Матвієнко з дочкою Тонею, Ткач поставила у березні цього року. Антоніна розповіла, що зі «Скіфськими каменями» вони гастролювали по США, відіграли одинадцять вистав. В Україні вистава тільки набирає обертів. Минулого року Вірляна Ткач побувала на «Гогольфесті» в «Мистецькому арсеналі». Їй сподобалася концепція фестивалю, тож цьогоріч режисерка вирішила взяти в ньому участь. Як пояснила Вірляна Ткач, для неї важливо, щоб виставу побачило якомога більше людей, а на «Гогольфесті» завжди велелюдно. Отож «Скіфські камені» пройшли минулого четверга на кіностудії Довженка. А з 12 по 16 вересня показ вистави відбуватиметься щовечора о 19.00 у Києво–Могилянському театральному центрі «Пасіка» на Іллінській, 9.

Експериментальна вистава «Скіфські камені» задумувалася як осмислення процесу глобалізму. Під впливом метушні великих міст пісні, традиції та мова різних народів зникають. Від них залишаються розмиті сліди, що нагадують археологічні знахідки різьбленого скіфського каміння, яке знаходять на території сучасної України та Середньої Азії. Вірляна Ткач звернулася до зникаючих старовинних українських та киргизьких епосів і ритуалів. У виставі поєднався киргизький фольклор з українським. Матір і доньку з Киргизстану зіграли професійні актори Кенжегуль Сатибалдієва та Айнура Качкинбек Кизи. З українського боку виступили Ніна Матвієнко з донькою. Для Антоніни це був перший досвід у театрі. «У нас не було слів. Усю виставу ми співали. А пісню без перекладу розумієш. Навіть не відчувалося, що поруч із нами співають киргизькою», — після вистави каже Ніна Матвієнко. І справді, їхні голоси чудово зливалися. Дещо зайвим здавався переклад киргизьких пісень. І так було зрозуміло, що вони про материнську любов та бажання оберегти донечку. Ніна Матвієнко з Антоніною в народних костюмах кожну ноту ніжно «обціловували». Киргизькі актори співали у своїй манері, низькими голосами, з ритуальними рухами.

Краса пісні зникає, коли дочки обох матерів вирішують піти в місто, вирватися в люди. У «Підземному світі», як називає мегаполіс Вірляна Ткач, жіночі ритуальні пісні заміняють американські пісеньки двох дівчат із гітарами. Разом із мовою традиційних пісень, знайомою жестикуляцією зникає і чарівність дійства: мешканці підземелля внесли балаган і вже не образами, а напряму показали, що чекає дівчину–калину і дівчину–лисицю без традиційних пісень. Однак не це було головною метою режисерки. Вірляна Ткач поставила перед собою завдання показати, що відносини між матір’ю і дочкою в усіх народів однакові. «Жінки різні у різних народів. Але це тільки зовні, у прояві характеру, ментальності. Їх єднає любов до своїх дітей. Кожна мати хоче утримати свою дочку біля себе. Це неможлива річ — зловити і затримати. Я хотіла показати, як можна передати культуру, традицію і не «задушити» дітей», — пояснює Вірляна Ткач.