Бажання дикобраза

На «Гогольфесті» кінозал ніколи не буває порожнім. Більше того, зазвичай глядачів приходить стільки, що стоять у проходах, у коридорі, аби тільки не пропустити кадри на великому екрані. Поміж показами документальних фільмів, які презентував кінофестиваль Docudays UA, анімацією з фестивалю «Білоруська весна», короткометражками кінофестивалю «Молодість» знайшовся час, щоб поговорити. Зустріч із режисером–документалістом Олександром Балагурою, екс–киянином, який з 1998 року мешкає в Італії, назвали майстер–класом. Упродовж години він не вчив, як робити документальне кіно, а розповідав про те, що в житті не буває нічого зайвого і що варто формулювати свої бажання.

Олександр Балагура не згоден зі своїм колегою, який поскаржився режисеру, що сьогодні фотографія, ставши масовим продуктом, втратила якість, перестала бути мистецтвом. Балагура є автором близько 20 документальних фільмів, учасником міжнародних кінофестивалів у Києві, Парижі, Турині, Торонто, Тампере, Флоренції, Тальякоццо. І завжди старі фотографії, які знімалися за принципом «аби було», ставали рушійною силою, а то й каркасом усіх його робіт.

«Ми живемо у світі зображень. Їх не треба створювати. Зображення народжуються тоді, коли потрібні, самі по собі. Ніхто не знає, що з відзнятим матеріалом станеться через 20 років. Сьогодні ми фотографуємо, як ми спимо, їмо, розважаємося на вечірці. Пройдуть роки, і це може бути цікаво не тільки як предмет ностальгії. Не поспішайте викидати непотрібні відео і фотографії», — радить Балагура. Зараз режисер працює над новим фільмом «Час життя об’єкта в кадрі», він — про час експозиції, про незнятий фільм. Коли фотограф натискає на кнопку фотоапарата, фіксуючи мить, — це і є час життя об’єкта в кадрі. Фільм змонтований зі старих фотографій. 25 років тому ці світлини робили зовсім не для кіно: радянські художники попросили знайомих фотографів зняти людей і тварин у русі. Їм було цікаво, як рухається тіло. Сьогодні ці кадри стали фільмом про життя, яке ми не пам’ятаємо.

Ще один доказ того, що немає нічого зайвого і не можна викидати старі фотографії — це фільм «Крила метелика». У 2008—2009 роках ця стрічка Олександра Балагури отримала головний приз у категорії найкращий фільм «Української кінопанорами» на кінофестивалі «Молодість». У «Крилах» режисер відтворив життя Києва та його мешканців на основі любительських кадрів, які він із друзями знімав у студентські роки. На перший погляд, це буденні сцени міського життя — біжить хлопець, дівчина переходить вулицю, жінка сидить на кухні, натовп людей. Декого з тих, хто є на фотографіях, немає серед живих. Тож для режисера фільм із фотографій має велику цінність і як пам’ять про місто, яке встигли забути, і як спогад про особисте.

«Щоб вивчитися на кінорежисера, не треба багато часу — півроку вистачить. Далі починається світогляд. У фільмі має бути видно відчуття режисера, його бажання. Коли ми щось нове робимо, завжди є страх, бо не знаємо, що насправді станеться. Це як у фільмі Тарковського «Сталкер». Всі боялися ввійти в кімнату бажань, бо не знали, що з ними станеться. А Дикобраз увійшов. Перед тим помер його брат. У кімнаті бажань він вимолював брата. Повернувшись звідти, несподівано розбагатів. І повісився. Він зрозумів, що хотів зовсім іншого. Не витримав цього. Сидячи перед нашими комп’ютерами, роблячи зображення, варто не забувати про те, що ми стоїмо перед кімнатою зі «Сталкера» і чи справді щойно створене — те, чого ми бажаємо».