«Малі Версалі» плачуть

04.09.2010

Потішити самолюбство, що в нас найродючіші чорноземи, древня історія і найталановитіші люди, може кожен українець. Не буду відхрещуватися, я теж належу до тієї когорти людей, котра за Україну порве вишиванку. Але давайте дивитися правді у вічі. Такого скупчення рагулів, як в Україні, треба по всьому світі вдень зі свічкою пошукати. Не будемо далеко ходити. Пропоную для першого разу прослідкувати прояв нашого рагулізму у становищі замків в Україні. Кажуть, ментально ми дуже схожі з французами, тож для порівняння візьмімо замки французькі, точніше, бургундські.

Я народилася на Тернопільщині, де збережено 34 замкові споруди зі 100 існуючих в Україні. Мене не здивуєш руїнами ХVI—XVIII століть. Оборонних мурів, розвалених костелів, забутих Богом і людьми польських кладовищ, де кожен надгробний пам’ятник вартує годинного розглядання, легенд про князів, монахів, вельмож і красунь, підземних ходів і привидів я надивилася і наслухалася стільки, що спокійно могла б перекваліфікуватися в професійного казкаря чи, в крайньому випадку, екскурсовода. І таким культурно–історичним вигадником міг би стати будь–який представник «дикого» туризму. Та на «конячці», яка ледве добрела до наших днів, далеко не заїдеш. Ну кому потрібні байки про красу Вишневецького палацу і парку, в якому він знаходиться?

Так, не заперечую, у 1848 році Оноре де Бальзак, відвідавши колишню резиденцію останнього представника князівського роду Вишневецьких Михайла–Сервація, назвав його «малим Версалем». І що з того «Версалю» маємо сьогодні? Стіни облуплені, все валиться і розсипається на очах. Палац із колишньої перлини перетворився на жалюгідне видовище. Турботу про красу замку можемо побачити хіба що у підбілених стовбурах лип і верб. А це, як на мене, чи не найяскравіший прояв рагулізму. Замість того щоб стригти газони, садити клумби, придумувати ландшафтні скульптури, робити фонтанчики, заводити гусей, запрошувати акторів, які б кружляли у князівському вбранні в глибині парку, відкривати кафе, писати туристичні буклети, працівники палацу щовесни вдягають халати і білять стовбури всіх підряд дерев.

Чому в такому стані Вишневецький замок — легко підшукати виправдання. Мав нещастя бути побудованим у смт Вишнівець Збаразького району. Тобто в глухій провінції, де на готелі, численній кількості туристів і фінансовій допомозі з боку держави варто поставити хрест. А чим кращі інші зам­ки? Ті ж Тернопільський, Бучацький, Золотопотоцький, Скала–Подільський, Скалатський..?

Ловлю себе на думці: якби ці споруди були у французів, тоді б від їхніх стін туристів із фотоапаратами — хоч прутом відганяй, не вигнали б. Чому французи вміють любити своє, довести все до ладу так, що слово «чепурненько» під час мандрівки їхніми краями стає словом–паразитом. А ми всі такі талановиті й багаті на культуру iз землею, вміємо хіба що зробити з раритетів справжні руїни.

Пригадується один бургундський замок, неподалік від села Тезе, куди щотижня приїжджають тисячі паломників з усього світу. Вхід на територію замку коштує 9 євро. При тому ніяких історичних і культурних цiнностей споруда не має. Кілька оглядових зал, в яких зо дві картини, ліжко, диван, стіл із кріслами — і по всьому. І зовсім не шкода 9 євро, коли згадуєш, яке там подвір’я! Київський ботанічний сад нехай сховається. Ми сиділи у плетених кріслах під французькими дубами, пили французьке вино, дивилися на типовий для Західної України, проте вичищений до блиску замок, милувалися французькими гусами, розкішними клумбами і грядками, які ретельно прополюють піклувальники пам’ятки, і відчували себе у раю.

На моєму робочому столі досі лежить засушена трояндочка iз цього замку. У Бургундії я носила її заплетеною у волосся, уявляючи себе французькою принцесою. І так би хотілося, щоб якась француженка не сьогодні, а хоча б колись сиділа ось так десь у Парижі з рожею з Вишневецького замку і бачила себе українською княгинею. Може, заради цього і варто вичавити iз себе рагулізм і почати рятувати замки. Поки вони ще є. Поки не пізно.