Русичі з «Воанергес».
Сьогодні в Україні є чимало гуртів, які базують своє звучання на етнооснові. Об’єднані спільною платформою, усі ці дуже різностильові команди становлять найбільш вагому і конкурентоспроможну частину сучасного музичного руху, що є вельми активним, а тому має і палких прихильників, і не менш завзятих опонентів. Розвитку цього напрямку неабияк сприяє мережа українських і міжнародних етнофестивалів. Відтак ми часто стаємо свідками найнесподіваніших експериментів зі схрещення традиційної народної культури з роком, джазом, панком, ска, електронікою, диско, металом, хіп–хопом та іншими модерними стилями зі світової скарбниці поп–культури. Професійний рівень суто музичної переконливості усіх тих «міксів» залишається досить різним — від вдалих і мало не еталонних до сумнівних... Загалом не викликають ніяких заперечень сміливі експерименти таких груп, як «Гайдамаки», «Перкалаба», «ВВ», «Мандри», «ДахаБраха», «ДримбаДаДзига», «Бурдон», позаяк усі вони отримали визнання широких кіл слухачів і критиків.
Але серед нині сущих шукачів нового етнозвучання є й такі, що у своїх пошуках рухаються не по горизонталі, а, так би мовити, вглиб — до коренів. Саме вони, а йдеться про київський гурт «Воанергес», є справжніми новаторами, про творчість яких лише починають говорити. Усі музиканти «Воанергес» — у перекладі «Сини грому» — згідно з біблейськими першоджерелами, мають якісну музичну освіту, свідомо обраний християнський світогляд, а в пошуках власного стилю спиралися на інтуїтивний досвід прожитого. Крок за кроком хлопці у своїх композиціях намагалися відтворювати звучання давньоукраїнської музики. Робили це, збираючи по крихтах автентичне звучання обрядових пісень часів Київської Русі. Очевидно, не існує складнішого завдання, ніж спроба реставрувати справжнє звучання зниклого фольклору... І не просто відтворити первісні дух і форму, а й інтегрувати усе це на цілковито модерний ґрунт арт–року. Мало кому подібне вдавалося, але коли слухаєш арт–рок–фолькові речі «Маранафа», «Злата врата», «За Русь–Україну» та інші, у тебе по шкірі «бігають мурашки», і ти кожною клітинкою відчуваєш — так, саме такою могла бути музика Київської Русі.
До речі: не так давно групі «Воанергес» повірили в далекій Португалії і запросили на один із великих європейських «ворлд–мюзік–фестів». «Фестиваль у місті Сендім, яке знаходиться в Центральній Португалії, — це міжнародний музичний форум етно– і ворлд–музики, що тривав три дні й став змаганням поміж кращими європейськими формаціями цього напряму, — говорить учасник групи «Воанергес» Геннадій Бень (труба, флюгельгорн, ріжок, сопілка, спів). — Сприймала нас публіка просто чудово, хоча наших гастарбайтерів там майже не було. Групи, які грали з нами у той самий день, десь нагадували одна одну відбірною сумішшю балканських ритмів Горана Бреговича з елементами джазу. Нас у Сендімі відзначили як головну музичну знахідку фестивалю, як гурт iз неповторним самобутнім звучанням. До того ж організатори здійснили повноцінний відеозапис нашого концерту, який ми збираємося видати в Україні у форматі DVD».
— Стало відомо, що недавно у Польщі та Великій Британії виникли, незалежно один від одного, два інтернет–сайти гурту «Воанергес». Це правда?
— Це справді так, — відповідає Геннадій Бень. — Після відвідин міжнародного фестивалю в Польщі, у місті Торунь, з нами зв’язалися зовсім молоді дівчата — наші прихильниці. Вони запропонували створити наш сайт у Польщі, аби сприяти розповсюдженню дисків «Воанергес», в організації концертів, у популяризації групи. Інтернет–сайт у Великобританії — це проект нашого земляка, який так само прагне посприяти у просуванні музики гурту. Ми постійно відчуваємо зворотну реакцію слухачів і прислухаємося до них, продовжуємо писати нові пісні, вдосконалюємо звучання і нині готуємо третій альбом — «Бугай–Бугі». Ми точно знаємо, що наша музика далеко не гірша за ту, яка нині звучить в українському інформ–просторі. Більше того, ми впевнені, що наша музика робить людину кращою, глибшою. Взагалі–то ми робимо доволі серйозну музику, до якої більшість людей, на жаль, не звикла, але віримо, що українці — це мудрий поміркований народ, який, зрештою, перестане слухати пісні про «сіськи–піськи», а зверне увагу на цікаві тексти, незвичні, але рідні мелодії.
— Існує статистика щодо українських артистів, які реально гастролюють у країнах Європи, зокрема — у Польщі. Це вже десятки колективів. Між іншим, на концерт «Піккардійської терції» там потрапити простіше, ніж тут, в Україні. Враження таке, що в Польщі українську музику знають і слухають більше, ніж на батьківщині, де, як це не прикро, надають ефіри в першу чергу якимсь «пaющім трусам»...
— Поки держава не повернеться обличчям до своєї культури, нічого доброго не буде. Потрібні гранти. Якщо говорять, що українське у нас слабко купується, треба згадати, що 200 років поспіль над цим добряче «попрацювала» шовіністично–пропагандистська машина Російської імперії, а потім — ще сімдесят років «працювала» імперія радянська. Ясно з якою метою: аби виростити покоління маргіналів–безбатченків. І виростили... Тим, хто творить нині високохудожнє українське мистецтво, потрібні тимчасові гранти, державний протекціонізм, елементарні ефіри на радіо і ТБ. Адже насправді українські артисти виживають хто як може. Звідси, між іншим, виникає прагнення працювати за кордоном, тому що там ставлення до якісної музики адекватне й оцінюється за європейськими мірками.
— Мені здається, є ще один актуальний аспект — щоденна неприхована інформаційна війна між духовністю і бездуховністю...
— Згоден. Ми всі були свідками того, як повстали люди, аби захистити свою душу, ідеали і як наші лідери були не готові до того, аби піти з народом. Найстрашніше те, що у нас за бездуховністю — проаналізуйте репертуар телеканалів — стоять величезні грошові мішки...
Ми ж обрали реставровану нами музику Київської Русі на зламі епох, тобто — дохристиянську і музику Русі похрещеної. Нам цікаво зрозуміти, як Русь язичницька стала християнською, цікаво, як люди тоді розуміли світ та його цінності. Записали два альбоми — «Злата Врата» і «Гайдамаки». Обидва видані компанією «Компмюзік» і зараз розповсюджуються по всій країні. Ми як група не потребуємо попсової розкрутки, оскільки наша музика цілком самодостатня і вимагає тільки одного — чесного, відвертого і взаємокорисного діалогу з нашими слухачами.
До складу «Воанергес» входять:
Роман Макогон — клавішні, тексти і музика; Валерій Огородник — гітара, музика і текст; Геннадій Бень — духові інструменти; Валентин Янковський — ударні інструменти; Вадим Соколик — бас–гітара.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
