Серце Ісуса відродиться

27.08.2010
Серце Ісуса відродиться

Костьол Найсвятішого Серця Ісуса в Чернівцях.

Католики з усього світу збирали гроші на будівництво цього храму. Свого часу єзуїтський костьол Найсвятішого Серця Ісуса в Чернівцях був однією з найпрекрасніших архітектурних перлин міста. Нині ж від колиш­ньої могутності, краси і гармонії залишилися похилений шістдесятиметровий шпиль, обдерті стіни, знищені вітражі та колони... Утiм отці–єзуїти та парафіяни не втрачають надії відродити свою святиню.

 

Жертвували багаті та бідні

Перші місіонери–єзуїти з’явилися в Чернівцях у 70–х роках ХІХ століття. А 1885 року архієпископ Зігмунт Щенсни Фелінський звернувся до Товариства Ісуса з проханням посприяти діяльності отців–єзуїтів у Чернівцях. Буковина, що на перехресті різних культур, завжди відзначалася багатокультурністю. Тут у добросусідських стосунках співмешкали православні, католики, іудеї, але до появи єзуїтів місцеве населення поставилося з пересторогою. Та невдовзі недовіра зникла. 1885 року священиком єзуїтів призначили Симона Тиховського. Перші служби відправляли в маленькій капличці, тим часом кількість парафіян зростала. Міська влада подарувала єзуїтам земельну ділянку для спорудження костьолу — це було місце муштрування солдатів 41–го полку. Проект же замовили директору Чернівецької промислової школи професору Йозефу Ляйцнеру. 7 червня 1891 року освятили наріжний камінь майбутнього костьолу. Пожертви на храм робили й бідні, і багаті. А тим, хто пожертвував понад 50 крон, на знак подяки дарували маленькі чудотворні образи.

Костьол спорудили у неоготичному стилі, що вирізняло його з–поміж інших видатних чернівецьких будівель, зведених переважно у візантійсько–романському стилі. Віконні вітражі привезли з Польщі, орган вартістю 5 тисяч флоринів — iз Німеччини, а три дзвони — з Шотландії. Найбільший, вагою у 20 центнерів, називався Серце Ісуса. Годинник iз шістдесятиметрового шпиля щогодини сповіщав час на всі чотири сторони. 25 листопада 1894 року Львівський архієпископ Северин Моравський освятив костьол. Через рік храм отримав свою назву — Найсвятішого Серця Ісуса.

Служба відбувалася трьома мовами — польською, українською та німецькою. Інколи, крім органу, грав і камерний оркестр. Оскільки костьол був ректоральним, тут не хрестили, не одружували й не відспівували. Однак 1941 року отці–єзуїти переступили це правило: під час окупації Чернівців у костьолі Найсвятішого Серця Ісуса, намагаючись урятуватися від нацистів, прийняли хрещення чимало євреїв.

Трагедія спіткала храм уже після війни. Друге пришестя червоної машини терору завдало непоправної шкоди. Спершу влада передала ключі від храму священикам Московського патріархату. Під час останньої літургії отець Казимир Якубовський сказав: «Чорні хмари нависли над костьолом, і захистити його не зможемо».

З органу зробили браму

Через рік ключі забрали й у православних. Якийсь час костьол стояв пусткою. Зникло чимало з церковного начиння, скульптур святих, не стало дзвонів, годинникового механізму, найкрасивіший орган Східної Європи канув у Лету. Нині розповідають, що сторож костьолу з труб інструменту зробив браму перед хатою. Останню спробу врятувати собор зробив Йозеф Єнджиневський: 1960 року він написав листа голові Чернівецького міськвиконкому з проханням віддати церковне начиння і скульптури, але відповіді так і не отримав. Тільки у 1980–х роках те, що залишалося десь у підвалах та на горищі костьолу, потрапило до краєзнавчого музею.

Згодом костьол вирішили переобладнати під архів. За допомогою двох залізобетонних перекриттів утворилося три поверхи. Під час будівництва стін частково знищили колони, розбили вітражі — вціліли тільки на третьому поверсі, де містився читальний зал. Головний вівтар став кабінетом директора... Втрачена й каплиця Святого Антонія. Вже після війни облаштував собі в ній майстерню швець Мошко. Та біда, що в будівлі навпроти розмістилося КДБ (нині там приміщення СБУ). Однієї ночі каплиця загадково спалахнула — до ранку лишилася купа попелу. 1950 року закрили і кляштор.

Куди зникли могили польських вояків?

Приховують стіни костьолу ще одну страшну таємницю, яку нащадкам доведеться розкрити. Під час Першої світової війни на теренах Буковини точилися криваві бої. Зазвичай загиблих ховали на полі бою. Ченці та парафіяни костьолу Найсвятішого Серця Ісуса перепоховали у 1930–х роках ліворуч костьолу польських вояків. Та в 1950–х вони зникли. Вхід до каплиці замурували, з’явилася таблиця з написом: «Тут поховані 60 польських солдатів, загиблих у війну 1914—1917 рр.». Більшість істориків сумніваються, що в підвалах є останки вояків. Радянська влада ніколи не виявляла особливої поваги до загиблих. Тож, най­очевидніше, могили просто зрівняли із землею, таблицю ж почепили, щоби не дратувати місцеве населення черговим актом вандалізму.

За словами голови парафіяльного комітету костьолу Найсвятішого Серця Ісуса пані Інни Келлер, буде створена спеціальна комісія для перевірки, чи справді у підвалах є людські поховання. Якщо їх виявлять, то мертвих не турбуватимуть. «Для Римо–Католицької церкви поховання у криптах є традиційними, то нехай там і залишаються», — зазначила пані Інна.

Із 1996 року громада боролася за повернення їй костьолу, але сталося це тільки нинішнього року. Рішення про повернення храму ухвалили депутати обласної ради. Щоправда, чимало зусиль доклав і директор архіву пан Дмитро Жмундуляк. За приблизними підрахунками, для відновлення храму знадобиться близько чотирьох мільйонів доларів. У планах і відновлення годинника, й замовлення нового органу, але це не головне, вважає пані Інна, головне — церква і можливість у ній молитися. «Нам повернули будівлю, — розповідає пані Келлер, — ми оформляємо документи на право власності, тож рано говорити про збір коштів, залучення меценатів. Через аварійний стан костьолу ми й богослужінь проводити у ньому не можемо. Збираємося у приміщенні колишнього кляштору, де орендуємо кілька кімнат». Має пані Інна ще один клопіт: як повернути речі, що належать костьолу, з краєзнавчого музею: «Листи до Мiністерства культури писали ще п’ять років тому. У музейних сховищах зберігаються частини Хресної дороги, скульптури, церковне начиння, а особливо для нас важливий релікварій з останками святих. Він має бути в костьолі».

Оксана ДУДАР

  • Повернення церкви

    До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>

  • Пристрасті навколо храмів

    На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>

  • Речники кривавого «миру»

    Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>

  • Таємний фронт

    Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>

  • Скарбниця мощей

    Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>

  • Після Пасхи — до єднання

    Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>