Матір Тереза — жінка, яка стала святою.
«Самотність і відчуття того, що ти нікому не потрібен, — найжахливіший різновид убогості», — казала Мати Тереза. Вона пояснювала, що голодних можна нагодувати, хворих — підлікувати, бездомних — десь поселити, але коли при цьому людину ніхто не любить, вона ні від чого не зазнає радості. «Найбільша хвороба нинішнього часу — не рак і не проказа, а байдужість до іншої людини», — писала засновниця хоспісів для вмираючих, шпиталів для хворих на СНІД і проказу, притулків для покинутих дітей; безстрашна помічниця жертвам збройних конфліктів і катастроф у «гарячих точках» планети.
Вона знала з власного досвіду, що таке бідність і війна: її заможний і успішний батько, борець за незалежність Албанії від Османської імперії, загинув під час повстання, коли дівчинці було 9 років; після того родину обсіли злидні. Знала, що таке хвороби: перенесла, зокрема, кілька інфарктів. Що таке відторгнення і наклепи. І що таке внутрішня боротьба. Понад сорок років вона допомагала злиденним, хворим і сиротам, отримала найвищі нагороди Індії, США, у 1979–му — Нобелівську премію Миру… І всі ці роки часто страждала від «мук пекельних без Бога». Завдяки цій душевній «темряві» Мати Тереза збагнула, як ведеться людям без відчуття Божої присутності. «Якщо коли–небудь стану святою, буду, напевно, «святою темряви», — казала вона. — Завжди буду залишати небо, щоб нести світло тим, хто живе в темряві на землі»...
Мати Тереза не сприймала хворобу чи каліцтво як прокляття, натомість вважала «інакшість» людини — убогість чи неповносправність — даром для оточуючих. Адже допомагаючи немічним, вони можуть виявити своє милосердя. І ті, й інші при цьому відчувають себе потрібними і не самотніми. Вони — разом. Може, тому стільки багатіїв з усього світу відгукувалися на її лагідний заклик, відвідували засновані нею доброчинні місії в Індії та фінансували створення все нових осередків допомоги знедоленим. «Мене часто запитують: коли зникнуть голод, бідність і хвороби на Землі? — казала Матір Тереза. — Відповідь одна — тоді, коли ти і я почнемо ділитися». Журналісти називали її «ідеальним менеджером», бо ж їздила по різних країнах, збираючи кошти для свого християнського ордену «Місіонерки милосердя», сама вона пояснювала успішність своєї справи великою любов’ю.
Утім любов до бідолашної жінки не далася їй легко. Вона згадувала, як спершу відсахнулася від першої побаченої в Індії вмираючої, яку привіз у людне місце і покинув син: її тіло виглядало, як суцільна загноєна смердюча рана. Сестра Тереза спробувала підійти до вмираючої і... втекла. Стала молитися, благаючи собі серця, сповненого любові й смиріння. Повернулася, утішила, помила і була поряд до відходу знедолених в інший світ.
То був 1948 рік, коли до індійських міст приходило особливо багато хворих і покалічених. Адже у 1943 країна пережила великий голод, а в 1946 році почалися сутички між індуїстами й мусульманами. І Тереза вирішує покинути посаду директора школи (у якій пропрацювала 20 років) і віддати свій час знедоленим. Вона заснувала орден «Місіонерок милосердя», який у 1950–му визнав Ватикан, а доти два роки діяла власними силами, часом ночуючи на вулиці поряд із підопічними і маючи лише одне сарі — бавовняне біле із синім обрамленням. Згодом таке вбрання стане «уніформою» для її послідовниць.
За даними міжнародної федерації боротьби з проказою, з 15 мільйонів хворих 12 мільйонів умирають без медичної опіки. Від більшості відмовляються і родичі: багато хто досі вважає проказу «карою богів», а не хворобою, яка виліковується на перших стадіях. Медики зазначають, що проказа не така вже й заразна, а вражає передусім тих, хто погано харчується і не має елементарних засобів гігієни.
Тереза поступила на 12–місячні курси медсестер, які закінчила за 4 місяці. А тоді роздобула кошти і збудувала не просто лепрозорій, а селище, де близько 10 тисяч хворих на проказу поселилися із сім’ями, отримали роботу. Селище назвали Містом Миру. До речі, першу в світі лікарню для хворих на СНІД відкрила теж Матір Тереза. Заснований нею орден взяв за мету по–людськи, милосердно ставитися до тих, хто «для суспільства не бажаний», до людей, що «стали тягарем для громади й від яких усі відсахуються» — голодних, бездомних, скалічених. Адже, за висловом Матері Терези, «людське тіло може бути деформоване, може бути знищене нуждою, хворобою, старістю… але воно ніколи не втрачає Божої подоби». Черниці ордену створювали притулки для покинутих дітей та лікарні для бідних, незважаючи на їхню національність чи віросповідання.
У притулку для вмираючих, який заснувала Матір Тереза, людям забезпечували не лише медичну допомогу, а й дотримання ритуалів їхньої віри: ісламу, християнства, буддизму чи індуїзму. Матір Тереза, яка зросла на «гарячих» Балканах, знала, що таке зневага до національності чи віросповідання, і водночас відала, що таке єдність у різноманітті і мирне співжиття. У її рідному містечку Скоп’є в Македонії жили переважно албанці–мусульмани і православні серби, а її родина була католицькою.
Матір Тереза їздила в місця збройних конфліктів та катастроф, часом на прохання Папи Івана Павла ІІ. Це і Північна Ірландія, Південна Африка, Ліван. У 1982 році, під час облоги Бейрута, умовила ізраїльтян та арабів зупинити стрілянину, щоб вивезти 37 дітей із фронтового госпіталю. Возила допомогу голодним в Ефіопії. Але до рідного міста на «соціалістичних» повоєнних Балканах дорога була перекрита. Навіть із вмираючою матір’ю не змогла побачитися через виставлені адептами комунізму обмеження. Лише коли впала «берлінська стіна» і християнські доброчинці змогли вільно відвідувати атеїстичну «зону соцтабору», Мати Тереза побувала в рідному місті, відвідала могили близьких.
Тепер вона змогла відвезти допомогу жертвам землетрусу у Вірменії. Утім Україну відвідала ще в серпні 1987 року: привезла необхідне постраждалим від Чорнобильської катастрофи. Водночас була запрошена на засідання Ради Миру в Києві. Однак інформацію про приїзд такої постаті не дуже поширювали серед «населення», навіть спробували натякнути на «шпигунство» чи «католицький прозелітизм» Матері Терези. Так само згодом, у 2001–му, номенклатурна влада «вітала» в Києві Папу Івана Павла ІІ... До речі, найвідоміший документальний фільм і книгу про Матір Терезу «Щось прекрасне для Бога» створив британський журналіст Малькольм Маґґерідж. Він же одним із перших повідомив світові про Голодомор в Україні, опублікувавши в газеті «Манчестер гардіан» у березні 1933–го три статті про поїздку по Україні й Північному Кавказу. Утім за кілька днів у тій же газеті надрукував «спростування» московський кореспондент New York Times Уолтер Дюранті. Матері Терезі також упродовж життя не бракувало «спростувань» і критики. Однак добра пам’ять сильніша. І, можливо, з часом у Києві буде встановлено знак про візит «революціонерки духу», а фільм про неї Малькольма Маґґеріджа буде перекладено українською.
У 1928 року 18–річна Агнеса Гонжа Боякшу (майбутня Мати Тереза, 1910—1997), залишивши рідний дім у Скоп’є (Македонія), поїхала до Дубліна і вступила до ірландського католицького ордену «Дочки Анни з Лорето», що здійснював місіонерську діяльність в Індії. У монастирі за кілька місяців опанувала англійську, щоб мати змогу навчати індійських дітей, і на початку 1929–го вирушила до Індії, де стала послушницею монастиря Дарджілінг, що в Гімалаях. Почала з праці в лікарні. У 25 років стала працювати в монастирській школі Святої Марії у Калькутті, упродовж 20 років викладала там географію та історію, стала директором. Закінчила університет, вивчила дві індійські мови — гінді й бенгалі. У 1931 році вона прийняла першу обітницю, обравши ім’я Тереза на честь Терези від Дитятка Ісус із Лізьє.
У 38 років відчула покликання «залишити монастир і служити бідним, живучи їхнім життям». У 1949–му до неї приєдналися 12 послідовниць, в основному — колишні учениці, а в 1950 році Рим визнав заснований нею орден «Місіонерок милосердя» (Доброчинні місії). Черниці ордену мали дотримуватися двох обітниць: бідності і служіння знедоленим. Вони могли мати лише сарі, сандалі, парасольку та матрац. Їхні головні обов’язки: терпіти, не гидувати, мити, прати, бинтувати та ширити любов і радість. До початку 1960–х Орден відкрив притулки для бездомних дітей і прокажених по всій Індії. Перший притулок за межами Індії відкрився у Венесуелі в 1965 році. Потім у Римі, Танзанії й Австрії. На момент смерті Матері Терези Доброчинні місії налічували 4000 сестер, 300 братів і біля 100 000 волонтерів, вони працювали в 610 місіях у 123 країнах світу.
Мати Тереза померла 5 вересня 1997–го: у домівці ордену в Калькутті перестали працювати обидва агрегати електричного струму і їй не вдалося підключити кисневий апарат. 13 вересня, в день її похорону, в Індії був оголошений національний траур. Уже через два роки після її смерті з ініціативи понтифіка Івана Павла ІІ Ватикан розпочав процедуру її канонізації; 14 жовтня 2003 р. проголосив блаженною. Уперше в історії Папа скоротив процес беатифікації від п’яти років до трьох. Процес визнання Матері Терези святою триває.
Люди часто бувають нерозумними, нелогічними, самолюбними. Прощай їм попри все.
Якщо робиш добро, люди можуть звинуватити тебе в прихованих намірах. Однак залишайся добрим.
Якщо досягаєш успіхів — набуваєш фальшивих друзів і справжніх ворогів. Все одно досягай успіху.
Якщо ти чесний і щирий, люди можуть обманювати тебе. Однак залишайся чесним і щирим.
Те, що ти будував роками, може завалитися упродовж однієї ночі. Будуй попри все.
Віддавай світові все найкраще, що маєш: і цього ніколи не буде достатньо. Однак віддавай світові все найкраще, що маєш.
Врешті решт сам переконаєшся, що все це — між тобою і Богом; все одно ніколи не було між ними і тобою.
Неподалік Московської площі в Києві у 2000 році розмістився єдиний в Україні католицький монастир ордену «Місіонерок милосердя». Чотири сестри — полька, албанка (землячка матері Терези) та дві індуски кілька днів на тиждень годують там понад 130 голодних завдяки пожертвам київських добродійників. Сестри обходять вокзали і ринки, домівки важкохворих, доглядають за ними, роблять перев’язки.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
