Там, на лівому березі Дніпра...

21.08.2010
Там, на лівому березі Дніпра...

Перше відвідання книжкового ярмарку ще в памперсі. (Фото Івана ЛЮБИША–КІРДЕЯ.)

«Мені тут так подобається — багато місця і мало людей», — поділилася я враженнями на відкритті VI Київської міжнародної книжкової виставки–ярмарку з однією колегою у четвер. «Тільки для видавців це погано, коли людей мало, — посміхнулася вона. — Ви бачили, скільки росіяни рекламних щитів у місті поставили, я думала, тут буде ніде яблуку впасти».

 

Знаки й ознаки

Що зазвичай відрізняє державну книжкову виставку від комерційної? На державних люблять урочисто перерізати стрічку. На VI Київській, організованій Держкомтелерадіо України, її різали навіть удвох — Голова Верховної Ради України Володимир Литвин і міністр Кабінету Міністрів Анатолій Толстоухов, у обох імідж книголюбів, обидва пишуть самі. Президенту для корекції іміджу теж треба було б з’явитися на книжковій виставці, але в цей день відкривали Сорочинський ярмарок, і Віктор Янукович вибрав більший асортимент товарів.

Державні виставки зав­жди оформлені у зворушливому совково–національному ключі: навпроти входу у книжковий павільйон, наприклад, висить гігантський банер із колосками, маками і волошками, зліва стоять три прялки, а праворуч — розкладка з петриківським крамом.

Державні чиновники дуже люблять, щоб на державних книжкових виставках було якомога ширше представництво — міжнародне, регіональне, і, судячи з прапорів над сценою, воно було справді потужне: а коли підійдеш до стендів Китайської Народної Республіки, чи Угорської, Куби чи Кореї, розумієш, що тоненькі брошури і презентаційні томики, розставлені по одному в ряду, згребли з посольських шаф і в оперативному порядку доставили на Лівобережку.

Самосел у боксі Форуму

Пройдемося ятками видавництв. Почесний гість виставки–ярмарку —Росія — заслуговує найвищих похвал: на їхньому 200–метровому стенді представлені, в основному, високочолі книжки — історія, філософія, мистецтво, висока література, те, чого ми не бачимо в наших магазинах (зате російською треш–літературою, попсою і комерційним гламуром завалено всі полиці). Приблизно 3000 назв понад 50 провідних видавництв гідно репрезентують потужний видавничий бізнес Росії — тут є все, від видавничого проекту «Філософія Росії» до нового роману киянина Юрія Рогози «Маленька Ліза» та свіжоспеченої книжки з картинками про нового секс–символа Роберта Паттінсона. На цьому ж стенді розгорнута чарівна виставка про Гоголя «О, не вірте цьому Невському проспекту» петербурзького театрального художника Віктора Григор’єва і мобільний конференц–зал, у якому розписано щільну програму презентацій і «круглих столів».

Білоруси люблять представляти пафосні томи, більшу половину їхнього стенду займає продукція ательє «Арт–кажан», яке займається сувенірним оправленням книг та виробів зі шкіри ручної роботи. Це схоже на улюблені депутатські сувеніри — «Біблія» у шикарнiй шкірянiй оправi, інкрустована камінням і залізом, видання «Рибалка» в дерев’яних палітурках, подарунковий том Шевченка, щоден­ники, портмоне, обкладинки документів зі шкіри — асортимент великий. Я взяла до рук фоліант Шевченка і страшенно розчарувалася бідним поліграфічним виконанням усередині. «Ми робимо тільки палітурки, — сказав представник «Арт–кажана», — книжку друкує видавець».

Ось бокс Форуму видавців, тут розклався автор, який розгадав загаду безсмертя, знає, де в Києві ходи графа Монте–Крісто, як вилікувати рак, як почистити карму — зо два десятки назв і зашмульганих брошур. Запитую в чоловіка, чи він представляє Форум видавців, а він мені розповідає всю біографію, проблематику своїх робіт, пропонує долучитися до таємних знань, а тоді каже, що бокс Форуму був вільний, організатори й направили його сюди. А по очах видно, що «самосел», кілька менш сміливих його колег, які продають свої книжки з автографами, торгують у коридорі виставкового центру і перед входом. Питаю у президента Форуму видавців Олександри Коваль, чому вони не заповнили стенд, вона відповідає: «А звідки ми знали, що у нас буде стенд?» Чудні діла твої, Господи.

Йдемо далі, на стенді видавництва «Дніпро» виставлені книжки з бібліотеки шевченківського комітету, видані за програмою «Українська книжка» і не передбачалися для продажу. «А ми їх не продаємо», — каже жіночка на стенді, швидко вгадуючи, ким я можу бути. «Але ж там ціна стоїть», — кажу. «Це ми додрукували кілька авторських екземплярів». Що це означає? І чому під носом у Держкомтелерадіо, яке фінансує це видання і мало б контролювати їх реалізацію.

Книги майбутнього — електронні

Надовго «залипаю» біля прилавку Pocketbook. Я не читаю книжки з електронних носіїв — мені і незручно, і задоволення не отримую, і текст я не сприймаю як цілісний художній твір. Але акуратні прямокутники екранів розміром із звичайну книжку, зручний інтерфейс, цікавий дизайн і найголовніше — український виробник мене просто заворожили. В одну таку штучку поміщається 30000 книжок. У принципі навіщо, людина за своє життя все одно стільки не прочитає, але вражає. Як і обороти компанії: у 2008 році — 900 тис. доларів, 2009–му — 37млн. 200 тис. доларів, 2010–му — 150 млн. доларів. Продаються українські електронні книжки, зібрані в Тайвані, в 50 країнах, коштують від 285 до 400 доларів.

Ще одна електронна цяцька — лінгвотренажер, програма, за словами консультанта, зроблена на основі військових розробок (це взагалі модна фішка для вивчення іноземних мов), яка дає змогу за півроку досконало вивчити одну мову, а паралельно ви можете вчити 9 мов. У пакеті представлено 30 мов, на підході українська й італійська. На всяк випадок зареєструвалася, щоб отримати 40 безкоштовних уроків і перевірити на собі дієвість військових розробок.

Стенди на кшталт «Буковинська книжка» чи «Книги Черкащини» мене зазвичай відлякують своїми совковими назвами і небажанням їх організаторів влитися в XXI століття. Але на Волинському стенді знаходжу безцінний том — спогади Ольги Косач–Кривинюк про Лесю Українку, репринтне видання з американського, 1971 року. Для істориків, інших науковців мав би бути цікавим стенд Державного комітету архівів України, на якому ще можна знайти книжку «Друга світова війна: український вимір». Бо як Дмитро Табачник, головний герой останнього числа журналу «Книголюб», заборонить термін «Друга світова війна», то буде скрізь тільки Велика Вітчизняна.

На виставці, яка закривається сьогодні, є що подивитися і що послухати, якби тільки два прес–стенди — український і російський — і мікрофони на головній сцені працювали узгоджено, бо «круглий стіл» на тему «Як українському письменнику пробитися на російський ринок» пройшов під акомпанемент кримсько–татарських пісень — якраз на головній сцені презентували «Казки кримських татар», і почути промовців на відстані півметра було нереально.