Як Василь Овсієнко впіймав російського облизня

Якось цією весною мій приятель Василь Овсієнко отримав запрошення з Росії. Зателефонував мені:

— Нас із Вами запрошують на липень до Пермського лагерного музею.

— Дякую. Я вже там був, — відповідаю.

— Та я там уже був п’ять разів після того. Просили давні друзі, чекають...

Щоб не вдаватися в інтроспекцію, я вдався в амбіції і кажу:

— Там мене не пам’ятають.

Справді, в серпні 1998–го я був у сум’ятті душевному, коли під’їжджав до своєї рідної 36–ї зони, де закінчувалася моя молодість. Звичайно, найперше я хотів ще раз провідати мій карцер.

— Нема, — кажуть мені. — І сім рядів колючого дроту нема. І вахти нема. І взагалі в Росії не було ніякого ГУЛАГу.

Я попросив давнього приятеля тих років Сергія Ковальова стати біля берези, де ми часто пили чай поблизу бараку.

Я націлився фотоапаратом, а його не видно. Тільки голос із бур’янів:

— Невже то і є слід наших шести років?! — вигукнув я розгублено. А потім із надією запитав: — А майор Фьодоров є?

— Майор Фьодоров є, тільки він тепер полковник. Очолює товариство ветеранів...

Невже і майор Фьодоров мене забув? Звичайно, я був у нього не один. Але тоді я твердо знав, що якби якийсь гість із НЛО запитав про зека з біркою «Сверстюк», у будь–яку годину дня і ночі отримав би вичерпну відповідь з точністю до квадратного метра «мєстонахождєнія». Кожен метр колючого дроту був перевірений його дбайливою рукою. Кожен рубець мого бушлата він обшманав. А тепер зони 36 нема, майора нема... Sic transit gloria mundi!

Правда, завдяки німецькому і пермському товариствам волонтерів все–таки заново відбудували «тридцять шість особливий», де в 1985 загинув Василь Стус. Відбудовано його без пильних умілих каральних рук майора... А то, даруйте, якийсь макет для екскурсантів, якщо без тих рук...

Школярам сказали, що сьогодні можна побачити і колишніх зеків.

— Как, они сами сюда приехали? — здивовано вигукнула школярочка.

Їхня інтеліґентна вчителька, дізнавшись, що політичні концлагері для політичних українців, прибалтів і всіх народів були тільки в Росії, схопилася за голову: «Боже мой, как мне стыдно за мою родину!»

— То, може, таки поїдемо разом на «родіну»? — запрошує приятель.

— Пане Василю, — відповідаю з досадою, — я маю до неї претензії. Ну, хай мої 6 років зам’яли. Але 5 років заслання теж наче корова язиком злизала. Адже там я був «своїм чоловіком». Бувало, приходить лист — усе невірно на конверті, окрім прізвища. А таки знаходять. Бо лист «заслуживающий вручения». А тепер посилаю в розшук за заарештованою поемою «Дзвони», яку належить «хранить вечно» у моєму другому «уголовном деле». А російські спецслужби «пішли в нєсознанку»:

— Ніякого такого, названого вами, не знаємо і ніколи не знали. І ніяких його паперів тут не було.

І тут уже я скипів від образи: одинадцять років життя — хіба то не дає права на громадянство? А тут: нема і не було.

— Почекайте, може, вони з паперами ще не розібралися, — заспокоює мене приятель. —Уявляєте, скільки в них таких, як ви, було від 1917 –го до 1987–го? — і додає: — А я таки поїду, бо я ж там член управи музею.

Через день, уже 25 липня, озивається пан Овсієнко з Києва:

— Агов, я вже тут. Далі Брянська не пустили. Завернули назад.

— Так вам і треба, — кажу.

— А то ж чого? — запитує.

— А щоб кожен собі затямив: їхати в Росію під конвоєм, їхати в наручниках — то одна справа. Вона — підконтрольна і правильна. А то почне кожен їхати сам по собі, а невідомо, що він при тому думає про власть і порядки в Росії.

— Та я ж не політичний діяч. У мене тільки паспорт із тризубом.

— У тому то й справа, що з тризубом. А в кишені ще, може, є й 10 гривень із Мазепою. А, бачите, сьогоднішнього літа то не сезон. От у Лужкова, у Гундяєва, у Затуліна паспорти з двоглавим орлом. А з таким паспортом їдь, куди хочеш, навіть з транспарантом: «Украина — неотрывная часть великой России».

«Правильно, все для людей», — підтримує В. Ф. Янукович із гостинною усмішкою.

— Та я ж там десять років освоював природу, — скаржиться пан Василь.

— Ну и что? — відповідає йому з телевізора В. В. Путін. — У нас тут в большинстве все на вечном поселении — и все молчат. А вас раз не пустили на прогулку — и вы орете. Москва слезам не верит!

Отак, спіймавши облизня, пан Василь сів і задумався: «Чому відмова видати візу на Захід — прикрість, а відмова в Росію — анекдот?»