Ягня, що говорить як дракон

24.07.2010

Цей візит є суто пастирським і винятково пастирським — підкреслюють офіційні чинники як в оточенні самого патріарха Московського Кирила, так і в середовищі Української православної церкви Московського патріархату. Але в реальному житті так не буває. Особливо в Московській православній церкві, де церковні структури в усі віки були частиною державної машини, розробляли й на масово–психологічному рівні втілювали царську ідеологію. Тим більше що сам Кирил вважав свою пастирську місію до «колыбели русской цивилизации» одним із головних і безумовних пріоритетів «в деле восстановления духовного единства Русского мира». Я навмисно не перекладаю цієї цитати, бо особливість російської мови в даному разі полягає в тому, що в ній слово «русский» стосується і росіян (московитів) як нації, і Русі, тобто Київської держави. Саме це для вправних маніпулянтів створює безліч можливостей для різних політичних і церковних спекуляцій.

 

Трохи історії

Нагадаємо, що в XV ст. московські князі, ще будучи підданими ханів–царів Золотої Орди, виставили претензію на стару Руську спадщину, тобто на землі Київської держави. Створили цю можливість їм митрополити з Києва, які в другій половині ХІІІ ст. перемістилися до Володимира, а потім осіли в Москві. При цьому вони титул «Київський і Всієї Руси» зберегли за собою. Титул «і всієї Руси» дуже сподобався московським князям, вони й приліпили його до князівського величання. А разом із титулом — і претензії на велику й почесну київську спадщину.

Опанувавши Україну, московські царі й імператори зробили формулу «і всієї Руси» невід’ємною частиною своєї ідеології. В інших формах її проповідували й більшовики. У гімні СРСР першими словами були «Союз нерушимый республик свободных навеки сплотила Великая Русь». Кремлівські володарі втішалися цілковито втіленою в політичну реальність давньою мрією московських князів про поглинання київської спадщини.

Після проголошення незалежності України кремлівські володарі не на жарт сполошилися, тому що київська спадщина стала закордонням. Але саме тут у пригоді й стали структури Російської православної церкви й проголошена нею ідея «единого церковного пространства», яка поряд з ідеями «единого информационного пространства, единого культурного пространства, единого экономического пространства» стала центральною в кремлівській імперській ідеології.

Церковно–політична пропаганда набуває рис масової маніпуляції

Патріарх Кирил є енергійним виконавцем цієї різнобічної кремлівської стратегії. Його концепція «Русского мира» і «Святой Руси» дуже добре вписується в кремлівську доктрину реставрації імперії. Це, зокрема відзначив і митрополит Одеський та Ізмаїльський УПЦ МП Агафангел: «В лице Святейшего Кирилла, достойного преемника своих славных предшественников, мы встречаем молитвенника, печальника и предстателя перед Престолом Божиим за землю Русскую... и он является подлинным лидером, объединяющим разорванные искусственно воздвигнутыми политическими границами народы неделимой Святой Руси».

Московські попи та промосковські журналісти рекламують її євангельську істину. Довірлива паства й відрепетирувані прицерковні «клікуші» невтомно повторюють її денно і нощно. Відтак церковно–політична пропаганда набуває виразних рис масової маніпуляції, закріплених інструментарієм формування колективних психозів.

Відповідаючи на похвали Агафангела, патріарх Кирил відзначив запопадливість митрополита в охороні меж цього самого «Русского мира» та його ідейного форпосту — Російської православной церкви. Відомо, що саме митрополит Агафангел разом з російськими шовіністичними групами в Одесі різко виступають не те що проти автокефалії Української православної церкви, а й проти її автономії й пропонують повернути її до стану екзархату, тобто простої адміністративної складової Московського патріархату.

Коментуючи візит Кирила до України, завідувач відділу Криму й України (!) Інституту країн СНД Кирил Фролов відзначив, що Одеса фактично є однією з синодальних столиць РПЦ. Нині Одеська єпархія на чолі з митрополитом Агафангелом вважається оплотом у боротьбі з українською автокефалією у всіх її видах. Той факт, що патріарх пробув у цьому місті цілих три дні, означає жест підтримки дій одеської єпархії з недопущення українського автокефалізму у всіх його видах і формах. Звернімо увагу, що згаданий Інститут країн СНД Російської Федерації і є розробником основних аспектів московської політики щодо України. Ось вам і суто пастирське значення візиту патріарха! Можна б згодитися, якщо додати: безсумнівно, імперсько–пастирське значення.

«Не убоявшись злоби націоналістов...»

Чи ж випадково один із найбільш розгорнутих сфокусованих фрагментів позавчорашньої промови патріарха Кирила в Одеській опері був спрямований на таврування націоналізму? «Национальная идея, создаваемая на основе национализма, никогда не может быть приемлема».

Далі Кирил у дусі енкаведистських страшилок, трохи підфарбованих під сучасний лад, жахав місцеву публіку всілякими загрозами націоналізму. Цілком очевидно, що російське попівство та фінансовані Кремлем російські структури добре почули цей посил Кирила як заохочення ще активніше вести боротьбу з українським культурним і церковним рухом. Хоча означення «український» стосовно націоналізму не вживалося, але воно було само собою зрозумілим. Це послання, як і зазіхання на Києворуську духовно–культурну спадщину, стало центральним ідеологічно–організаційним моментом усього візиту Кирила.

Боротьба московського єпископату з націоналізмом (читай — українським патріотизмом і прагненням створити Помісну православну церкву) одним із головних завдань його діяльності в Україні. Саме за це його й нахваляє митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел: «Святейший Владыка смело и решительно, не убоявшись злобы националистов и врагов церкви всех мастей, и вместе с тем на высочайшем духовном и интеллектуальном уровне раскрыл и неопровержимо обосновал перед миром блестящую концепцию единого Русского мира, который объединяет всех нас — верных служителей и чад Русской Православной церкви и преемников исторической великой России».

Немає сумніву, що коли настане слушний час, із середовища одеських шовіністичних груп та мобілізованого попівства вийдуть звернення до кремлівських володарів із проханням «о воссоединении с Россией». Центральним у ньому буде апеляція до «Святой Руси, Русского мира».

Арсен ЗІНЧЕНКО,
доктор історичних наук

  • Повернення церкви

    До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>

  • Пристрасті навколо храмів

    На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>

  • Речники кривавого «миру»

    Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>

  • Таємний фронт

    Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>

  • Скарбниця мощей

    Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>

  • Після Пасхи — до єднання

    Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>