Кінопросвіта, або Старі новації школи капіталізму

01.07.2010
Кінопросвіта, або Старі новації школи капіталізму

Одна із історій зі шведської стрічки «Дорога Еліс» Отмана Каріма. (Фото з сайту tkfest.com.ua.)

У попередній статті про підсумки Московського міжнародного кінофестивалю йшлося про фільми конкурсної програми, створені кінематографістами колишнього соціалістичного табору. Здебільшого в них аналізувалися уроки недавньої історії — ті самі, які в Україні так і не бажають засвоювати...

 

Кінозбільшення

Є уроки і дня сьогоднішнього. У картині «Албанець» (Албанія, Німеччина) Йоханнеса Набера двадцятилітній Арбен (виконавець ролі Нік Хелілай визнаний найкращим актором фестивалю) зазнає тяжких випробувань. Його кохання з дівчиною вибудувано на традиційній патріархальній моралі. Тож коли подруга завагітніла, він без вагань приймає умову її сім’ї: одружитися, заплативши своєрідний «калим» — десять тисяч євро. Тільки немає в нього тих грошей. Добути їх можна «за бугром», у Німеччині. Ох і важкі там заробітки. І які принизливі. Зрештою, Арбен вплутується у справи кримінального штибу наважується навіть на вбивство — аби лишень добути грошенят заради майбутнього щастя... Одначе час невблаганний. Дитя народиться, Арбенову обранку виженуть із дому, і він знайде її у місті, в чужій сім’ї. Жорстка соціальна драма, автори якої не знаходять жодного світлого промінчика в темному царстві нужди і безправ’я.

Румунське кіно нині у великій повазі. У Москві його презентував фільм «Різні матері / Despre alte Mame». Дебютанти великого кіно Міхай Іонеско і Тіберіу Йордан запропонували історію, що викликає в пам’яті поетику (і етику) великого Антоніоні («Блоу–ап»). Щоправда, в основі стрічки — реальний випадок, що трапився з іншим визначним режисером, Кшиштофом Кесльовським. Колись той знімав документальну стрічку на вокзалі і знімальний матеріал було використано для виявлення злочину.

Герої стрічки, документалісти, знімають фільм методом прямого спостереження. Що бачить камера — те й буде кіно. Строкате життя, важко побачити в ньому щось фундаментальне, те, на чому стоїть уся ця халабуда. Аж поки хлопців не запрошують у поліцейський відділок і не просять відзняту плівку задля кримінальної експертизи. На ній і знаходять доказ: молода жінка здавала у вантажне відділення валізу з трупом своєї матері. Яку вона ж і вбила, порізавши потому на шматочки. Їх ми й бачимо у фіналі...

Груба життєва проза проростає з негучного фотографічно фіксованого перебігу малозначимих подій. Одначе щось там, у їх глибині, накопичується, аби дати кривавий вислід. Власне чимось подібним і займається справжнє аналітичне кіно. Його, у принципі, не може бути багато. Одначе коли його зовсім немає — це діагноз. Не тільки кіно — усього суспільства. Чи варто ще раз нагадувати про наше кіно і наше суспільство?

Попри всі кпини і весь цинізм сучасного світу мистецтво таки може впливати на суспільство — передусім через перетворення окремо взятої людини в глядацькому залі. Коли пішли титри документального фільму «Звалище / Waste Land» Люсі Уокер (учасниця ретропоказу «Вільна думка»), сльози на очах були не тільки в мене. Немає нічого захопливішого у світі од людини, що потяглася із дна життя на його гору. Подібне споглядання не може не очищати душу, не возвеличувати її. Це і є той катарсис, над загадкою якого розмірковував ще Арістотель.

А фільм Уокер про те, як відомий художник Вік Муніс їде на батьківщину, до Бразилії. Там, на одному з найбільших у світі сміттєзвалищ, Жардим Грамашо серед сортувальників сміття знаходить кількох персонажів для своїх робіт. Робіт, якими хоче вивищити їхній соціальний статус. Та досягне значно вищої планки — ті, хто ще вчора був «сміттям» бразильського суспільства, почують у собі спроможність жити і творити по–справжньому... Ні, без сліз дивитись цей фільм просто неможливо. Найбільші дива на світі — зоряне небо, моральний закон у людині і картина пробудженої душі. Гей, вітчизняні камермени, може одвернетесь хоч на мить від напомаджених, розцяцькованих буржуїнів, від яких за версту тхне брудними грішми, і наведете фокус на тих людей і ті місця, де прокидається душа, де твориться поезія? Утім відповідь відома — таке у нас «не проплачіваєцца».

Дорогі свободи

Однією з найсильніших картин великого конкурсу в Москві була шведська «Дорога Еліс / For Karleken» Отмана Каріма (угандійця за походженням). П’ять історій вигадливо поєднані в одну, п’ятеро персонажів ідуть дорогою стрічки, аби зіткнутись у фіналі. І викресати бунтівливу іскру, почуття гострого незадоволення суспільством, яке ще донедавна видавалося мало не оазою соціалістичної справедливості.

Ну справді, Швеція — тут усе правильно, тут права і свободи громадянина є захищеними. Та з’ясовується, що коли у тебе чорний колір шкіри, то це вже причина, через яку твої права можуть бути обмежені. До прикладу, тобі треба перевести гроші до Уганди батькові на термінове лікування. Гроші в тебе візьмуть, одначе пустять їх через якусь точку в Нью–Йорку, де три тижні перевірятимуть: хто це там затаївся під прізвищем Саїд? Або — навіть викликаючи поліцію — ти маєш назвати номер свого страхувального посвідчення: інакше можуть і не приїхати... І так далі. Фільм безжальний у своїй констатації: начебто вільне суспільство обплутане десятками умовностей і правил, безглуздих і безмозглих, таких, що перетворюють людину на раба системи. Так жити далі не можна, тільки ж як усе це змінити?

Сербський режисер Желімір Жилнік зазвичай налаштований революційно. Його нова стрічка «Стара школа капіталізму», показана у ретроспективі «Російський слід», переповідає таку знайому нам історію про те, як одного прекрасного дня робітники починають бунтувати. А як інакше — новий господар заводу багато місяців не платить заробітної плати. Доволі швидко робітники переконуються: завод у руках бездарного бандита, який не здатний вести господарство. «Добра не жди, не жди сподіваної волі...» У справу втручаються молоді анархісти з Белграда, і хитрий господар, разом із такими ж бандюками, використовує це задля власного блага: пролетарі женуть анархістів і погоджуються з тим, що треба дати господареві шанс виправити становище. Після чого їхній батрацький стан тільки посилюється, бо їм належить відпрацювати завдані збитки...

За три місяці — новий бунт. Тепер робітники вже самі закликають до себе столичних анархістів. Та ба, капіталізм має свою школу і свої прийоми гасіння бунтівливих енергій. Варто було одного з анархістів приорати на межі тракторцем — і миттю протести згасли. З інших буржуїнських прийомів, так само добре відомих українцям, посилання на «добру волю» і допомогу, що ось–ось надійде іззовні. Один із скоробагатьків усе розказує про те, яку серйозну допомогу сербам нададуть російські олігархи. Вони ж–бо так люблять сербів, що й у снах не полишають вибудовувати плани тієї допомоги. Інша мулька, що дебатується і простими сербами: американський капітал, що так само ось–ось допоможе. І під завісу з’являється віце–президент США Джо Байден... Телевізійна картинка йде під «промивочний» коментар про те, що тепер–от настануть кращі часи: «Захід нас порятує».

Ага, шшас, тільки взується. Хоч Захід, хоч Схід з обличчями російських олігархів. Недовірливий та іронійний Желнік завершує двогодинну стрічку тим, чим і почав: маніфестаціями на вулицях Белграда. І співом революційного маршу. От тільки після такого фільму вже ніяк не хочеться вірити в слова і заглядати в облудні очі багатіїв і багачок. Вони нас посадили за парти у тій самій «школі капіталізму» і старанно «виховують», у тому числі й засобами кіно– і телепропаганди. Устаньмо! Парти — на дрова. Є кіно і кінематографісти в сучасному світі, які не хочуть миритися далі з облудою, лукавством і жахливою несправедливістю. Московський фестиваль відкрив таке кіно, за що йому окреме спасибі.