У пошуках Раю

30.06.2010
У пошуках Раю

Гран–прі дістався фільму «Брат» Марселя Раскіна. (Фото з сайту moscowfilmfestival.ru.)

Минулої суботи у столиці Росії фінішував 32 міжнародний кінофестиваль. Журі, очолюване знаменитим французьким режисером Люком Бессоном, присудило головний приз «Золотий Георгій» фільму «Брат / Hermano» режисера Марселя Раскіна (Венесуела). Спеціальний приз журі «Срібний Георгій» отримала картина «Албанець / Der Albaner» Йоханнеса Набера (Німеччина, Албанія). Такий самий приз, тільки за кращу режисерську роботу, вручено поляку Яну Кидаву–Блонському (фільм «Ружичка / Rozyczka»). Кращими акторами визнано Вільму Цибулькову за виконання головної ролі у чеській стрічці «Як рай земний / Zemsky raj to na pohled» та Нік Хелілай («Албанець»). Ну а «Срібного Георгія» за кращий фільм конкурсу «Перспективи» отримав «Реверс / Rewers» Бориса Ланкоша (Польща).

Почесні призи отримали французи — режисер Клод Лелюш («За внесок у світовий кінематограф») і Емманюель Беар («За підкорення вершин акторської майстерності та вірність принципам школи К. С. Станіславського»).

 

Ми — не слабаки

Цьогорічний фестиваль у столиці Росії не викликав особливих емоцій. Спокійно–поблажливою була преса, глядачі — уже традиційно — охочіше йшли на ретроспективи, справді розкішні, і були не надто активними відвідувачами переглядів великого конкурсу. Хоча останнє є не таким уже й справедливим — стрічок, які викликали б нарікання і сумніви у кваліфікації відбіркової комісії, цього разу не було, конкурсна програма була доволі рівною, в ній було кілька по–справжньому сильних стрічок.

Що здивувало уже не вперше — відсутність світової кінопреси. Байдужість кіножурналістів як Заходу, так і Сходу до фестивалю класу «А» виглядає нонсенсом, одначе поки це так. А значить, не вдається змінити імідж другорядності. На жаль, успіх в Москві мало що дає фільму, ніяк не позначаючись на його прокатній долі у світі. А це вже діагноз...

І — попри все — на ММКФ варто їздити. Насамперед тому, що чим далі тим більше він перетворюється на вартісне культурне явище, такий собі осередок зустрічей, перетину кінокультур. Фестиваль робить команда, у якій чимало критиків і кінознавців, а саме вони передусім забезпечують високий рівень ретроспективних програм. А великий інтерес глядачів саме до ретроспектив свідчить — у Москві широке коло людей, для яких кіно є великим потужним мистецтвом, а не високотехнологічною іграшкою, розвагою, «кіношкою».

Одначе і в конкурсі було що подивитись. Свідомо чи ні, але в ньому дібралася колекція фільмів країн колишнього «соціалістичного табору» (до речі, хотіли включити й українську стрічку, та ба). Отже, з’явилася можливість такого собі тестування, хай і непрезентативного, на предмет того, які болячки діагностують кінематографісти із країн колишнього соціалістичного блоку. Бо це ж здебільшого авторське кіно, котре, на відміну од маскультівського, є не лікарем–терапевтом, не ворожбитом, а радше рентгенологом.

Отже, поляки, наші найближчі сусіди. Фільм «Ружичка» 56–річного Яна Кидави–Блонського повертає нас у 1967 рік. Зваблива Каміла (Магдалена Бочарська) працює секретаркою ректора університету. Посада невелика, одначе цікава для спецслужб. То ж і не дивно, що Роман (Роберт Венцкевич), з яким кохається у вільний від напруженої роботи час молода жінка, виявляється польським чекістом. Доволі злим і брутальним, треба сказати. Він буквально тероризує Камілу, змушуючи її «клепати» на ближніх і дальніх. Згодом складніше завдання: стеження за професором, він же й письменник, Адамом Варчевським (Анджей Северин). Каміла імітує потяг до літератури, оскільки професора самою красою плоті не візьмеш — перебірливий, хоча й не молодий уже, за п’ятдесят. Йому духовність подавай... Вона й подає, навчившись строчити на машинці тексти, головним чином у жанрі доносу. Та спілкування з такою людиною, звісно, майже гарантує інтелектуальне і моральне зростання. Одначе пізно: гріхи — штука обтяжлива і до добра не доводять... Доволі схематична драматургія, надто старанно оконтурено чільних персонажів: зло чорне, добро світле, а минуле усе в тіні спецслужб.

В іншій польській картині, «Реверс» 36–літнього Бориса Ланкоша (конкурсна програма «Перспективи»), так само про минуле, про початок 1950–х. Ця стрічка є дебютом у повнометражному ігровому кіно вже доволі відомого документаліста. Це помітно — стилістика тяжіє до документа (навіть у своїй чорно–білості), ти поволі втягуєшся в атмосферу доби. Доволі жорстокої, особливо для людей інтелігентного штибу. А сім’я вже трохи пристаркуватої (їй років зо тридцять) Сабіни (Агата Бузек) ніяк не може вписатися в нові правила життя. І матері Сабіни (у цій ролі знаменита Крістіна Янда), і її бабці (Анна Польони) хочеться видати її заміж, одначе женихи вочевидь не ті, що треба. Нарешті один із них, Броніслав (Марцин Дороцинський) ніби випроявлюється як суперпозитивний герой. Сабіна, така собі філологиня, працівниця книжкового видавництва і фанатка символістів (Верлена, скажімо, в оригіналі, та Пушкіна) бачить у ньому мужчину свого життя і навіть віддається йому легко і без гризот про втрачену цноту.

Усе би добре, та Броніслав виявляється працівником спецслужб і у найбрутальніший спосіб вимагає від дівчини, аби та писала «аналітичні» доноси щодо настроїв у середовищі «гнилих» інтелігентів. Ну так він узнає, яка вона, інтелігенція. В Сабіні миттєво прокинеться моральний імператив і спецслужбіст вирушить у кращі світи продовжити пізнання феномену інтелігенції. Мамця так само миттєво пригадає своє фармацевтичне минуле і заходиться зі знанням справи розчиняти у ванні труп невдалого залицяльника. От тільки кісточки у нього такі, що їх і кислота не бере. Нічого, бабця знаходить вихід: вона помре, і до неї у домовину ті самі кісточки можна буде підкласти...

Ніби погроза з боку інтелігентів: ми не такі вже слабаки, і коли проклятий просталінський режим дістане, ми ударимо інтелектом, й од вас, шарамиг, і сліду не лишиться. За нами — Пушкін і Верлен, за нами, зрештою, кінематографічна традиція «чорного фільму», в який так вправно вкидає нас режисер. Культура перемагає дикість, навіть прийнявши у своє лоно її сім’я — у кольоровому фіналі, уже в наші дні, ми побачимо сина Сабіни, народженого від лиховісного секс–контакту з Броніславом. Плід нещасливої любові уповні цивилізований...

У нашій і ненашій історії

Одначе спротив інтелектуалів траплявся не скрізь і не завжди. В іншому конкурсному фільмі — «Останнє донесення на Анну / Utolso Jeventes Annarol» класик угорського кіно Марта Месарош оповідає історію літературознавця Петера Фараго. У молоді літа, в 1970–ті, його відрядили до Брюсселя, для участі в науковій конференції. І водночас органи безпеки дають зав­дання вийти на контакт з Анною Кетлі (Еніке Есеньї), яка під час Угорської революції 1956 року очолювала соціал–демократичну партію і входила до уряду Імре Надя. Якби вона погодилась повернутися, режим Яноша Кадара (а він, нагадаю, був чи не найліберальнішим у європейському соцблоці) дістав би сатисфакцію в очах багатьох країн і людей. Та не вдалося літературознавцю виконати поставлене завдання. За кілька десятиліть потому він відчуває той вчинок як ганьбу свого життя...

Історія перенасичена сантиментами, що видає автор­ство літньої людини. А ще я уявив собі українську картину, зроблену на подібному матеріалі... Вам, до речі, не видається дивним, що у нашому кіно немає жодної ігрової стрічки, зробленої на подібному матеріалі? Чи у нас не було таких історій і таких «літературознавців»? Були... Тільки не любимо ми розбиратися з моральними (передусім!) наслідками недавнього минулого. А от у наших сусідів не зникає бажання зрозуміти, що ж відбулося упродовж останніх десятиліть. Може, тому, що вони сприймають ці десятиліття як власну історію, яка містить відповіді на питання про те, чому країна і люди такі, а не інші? Ми ж той самий період за власну історію не вважаємо. Її, мовляв, творили інші, а ми лишень страждали. Святі та божі... Підсумок такої, з дозволу сказати, ідеології ми бачимо щодня. Зокрема, і в тому, що серед так званих «лідерів нації» (усіх кольорів) — чимало людей, які або ж вірнопіддано служили колишній системі, або мають кримінальне минуле... І найменших моральних гризот. Бо то ж не ми, нас там «не стояло».

У доволі сильній чеській картині «Як рай земний» Ірени Павлазкової йдеться про 1968 рік і події, що пов’язані з введенням радянських, і не тільки, військ до Чехословаччини. Один із героїв фільму є послідовним дисидентом, одначе для нього (і режисерка є безжальною тут) це передусім ще одна театральна роль.

Німець Матті Гешоннек у своєму «Боксхагенер платц / Boxhagener Platz» так само відтворює те, що відбувалося 1968–го у Східному Берліні, в НДР. Це ніби спогад, трохи ностальгійний, про ті часи, коли людей ділили за політичними й ідеологічними ознаками, а вони, попри все, лишалися людьми. Болгарин Івайло Христов у «Слідах на піску» переповідає історію життя людини, у якої не склалася доля на тоді соціалістичній Батьківщині і вона залишає рідні краї. Одначе ж ностальгія і почуття, що не змиваються часом, перемагають все...

А от росіянин Юрій Шиллер у фільмі «Горобець / Воробей» звертається до наших днів. Це дебют в ігровому кіно одного з найвідоміших російських документалістів. Воробей — це сільський хлопчак (Денис Бабушкін), що повстає проти продажу кінського табуна, який є окрасою села. Там, де відступили дорослі, перемагає дитина. У фільмі виразно звучать антибуржуазні мотиви — буржуїнство і його цінності нічого не дали Росії і росіянам. І треба вже щось із цим робити. Мовчати далі — просто злочинно. А ще — це своєрідна ностальгія за кіно юності режисера, себто 1960–х... Світлий проміжок у вітчизняній історії, коли й тоталітаризм відступив, і цинічний капітал навіть на горизонті не з’явився.