Здавалося, як ніколи раніше, казково і щедро цвіли-пінилися наші сади. В ті останні вихідні квітня 86-го ми милувалися цим дивом, їхали з дітьми на дачі й городи, на «маївку» до лісу і не здогадувалися, що саме в ці дні вже зробили крок у вічність перші шестеро молодих київських пожежників, які буквально своїми тілами захищали нас, що вже 2-го травня був сформований зведений загін пожежної охорони області, якому належало проводити складні роботи з дезактивації техніки, яка працювала в зоні, відкачувати воду з-під зруйнованого реактора. Ми ще не відали, що десятки, сотні, тисячі людей вже гасили Чорнобиль власним життям, що ланка, очолювана тоді капітаном внутрішньої служби Анатолієм Івановичем Григоренком — першою з чернігівських — уже виконувала спеціальне завдання в зоні четвертого реактора, змиваючи з його даху смертоносні графітові уламки.
Так уже сталося, що «роза вітрів» погнала радіаційну хмару якраз у напрямку його батьківської домівки. А народився Анатолій Іванович Григоренко на Київщині, в Іванківському районі, на хутірці Замовище, де були колись дивні і чисті лани та луки, текла невеличка, але прозора і красива річечка. Закінчив з відзнакою Львівське пожежно-технічне училище, у 20 років розпочав службу лейтенантом, а в 33 був уже підполковником. З майбутньою дружиною зустрівся у Чернігівському політехнічному, де навчався на вечірньому факультеті. Молода викладачка вищої математики, яка перевіряла контрольну роботу другокурсника Григоренка, запала йому в душу раз і назавжди. Доля відпустила їм небагато спільних років — усього дванадцять, але яких незабутніх! Вони мали чудову донечку Оксану, багато друзів, добрих та гарних мрій. І раптом квітень 1986-го, що, як опісля з'ясувалося, все переінакшив і на самому злеті обірвав їхню пісню.
Анатолій міг відмовитися від роботи в Чорнобилі за станом здоров'я — були ж, чого гріха таїти, такі, хто рятував своє життя довідками і діагнозами. Але Григоренко і всі члени його екіпажу не звикли ховатися за чужі спини. Командир забіг на хвильку додому попрощатися з рідними, взяв усе необхідне і шинель (це, встигла подумати Валентина, погана прикмета — значить, надовго) і вирушив разом з друзями у пекло, з якого їм судилося повернутися, але іншими людьми.
Так, вони повернулися додому з почуттям сумлінно виконаного обов'язку, але пригніченими, приголомшеними. Адже бачили спустілі містечка і села, яких залишило життя, їм, рятувальникам, цілували руки кволі і немічні, яких допомагали евакуювати. Вони були вражені і тим, що, коли їхні дозиметри зашкалювало, в Чорнобилі ще торгували свіжими огірками, можна було побачити жінок з крихітками на руках і молоденьких безвусих солдатиків, які, одержавши коротенький час на перепочинок, читали газети на броні військової техніки, яка щойно повернулася із зони і сама вже перетворилася на міні-реактори...
Вони спали по 2—3 години, щодня робили неймовірне — працювали на даху четвертого реактора, знаючи, що навіть один додатковий крок по ньому — то «зайві» 5 рентген. Командир повсякчас намагався їх, у разі потреби, робити замість своїх хлопців, навіть вночі продумував до дрібниць наступну вахту і креслив схеми. Одного дня на даху реактора знепритомнів, втратив свідомість Юрій Білик. Його відсутність пожежники, які працювали в екстремальних умовах, помітили, коли з висоти вже спустилися на землю. Командир Григоренко міг послати будь-кого зі своїх колег на порятунок друга, але не пішов, а побіг сам і виніс його на руках. Недаремно Юрій Білик вважає, що у нього відтоді — два дні народження.
У Анатолія ж Івановича Григоренка між датами народження і смерті усього 36 років. Вражене Чорнобилем серце витримало опісля лише 6 років. Спочатку нібито благополучних років, щедрих на «зірочки» на погонах, нові призначення і посади, сімейні радощі, а потім... В яких тільки науково-дослідних інститутах він не обстежувався, які ліки не приймав, куди тільки у пошуках порятунку вони з дружиною не зверталися. Бачачи, як згасає їхній єдиний синок, завчасно постаріли його батьки, яким після його смерті донькою залишилася улюблена невістка Валентина, а живим нагадуванням про сина — так схожа на нього онука.
Наближення смерті відчував, мабуть, і Анатолій — придбаний у той рік новий костюм за життя так жодного разу і не вдягнув. «Він свого дочекається», — казав.
Ранком того дня, коли зболіле серце його назавжди зупинилося, він носив кохану дружину на руках, ніжно цілував донечку. Мабуть, прощався з ними і вибачався, що недолюбив. А з ним самим того вересневого дня 1992 року прийшли попрощатися, без перебільшення, тисячі чернігівців. Поховали Анатолія Григоренка поруч з «афганцями».
Георгій Павлович Прядко, Володимир Остапович Кубрак, Петро Іванович Кислий, Сергій Миколайович Тишик, Геннадій Петрович Бібік. Вони теж входили до складу ланки Григоренка. Думками і зараз часто повертаються і повертаються у той час, коли впала на нашу багатостраждальну землю полинова зірка, коли «мирний атом» перестав слухатися людей, коли мертвою тишею і неправдоподібно великими суцвіттями бузку вражала обезлюднена Прип'ять, коли в свої намети на березі Тетерева після роботи на даху реактора вони не доходили, а буквально приповзали, коли спали лічені години, а потім тi, у кого більше сил залишилося, піднімалися і мили машину. Тоді в районі станції стояла 30-градусна спека, гумовий одяг буквально плавився, а в чоботах і рукавицях по вінця набиралося солоного поту. Костюм же Л-1 після вахти на даху викидати не дозволяли — його щоразу ретельно прали, «виганяючи» у такий спосіб радіацію. А взагалі найпопулярнішими знаряддями праці й тоді лишалися молоток, лом, лопата.
...«За мною, мужики!» — сотні разів повторював Григоренко і йшов першим. «Давайте чітко все сплануємо: хто підніметься на дах першим, хто подасть ствол, хто пройде далі...» — пропонував командир. І вони радилися, визначали, як краще і роботу зробити, і рентгенів хоча б трішечки менше «нахапати». Що характерно — ніхто і ні від жодного завдання не відмовився. А водій Петро Кислий з першої хвилини перебування у зоні шукав від їхньої наметової бази до станції якусь іншу дорогу, хоча б трішечки безпечнішу. І знайшов, і проклав, і мчав нею з величезною швидкістю. І поїхали нею за чернігівцями сумчани, житомиряни, кияни.
У музеї управління МінНС України в Чернігівській області годинник зупинено на позначці 1 год. 25 хвилин. Тієї миті здригнулася болем земля, у життя мільйонів смертю, втратами і нещастям увірвався Чорнобиль...
