Дива видимі й невидимі

16.06.2010
Дива видимі й невидимі

Іван Драбчук: «Мабуть, була на це й воля Божа».

...Якось, знайомлячись із відомим у православному світі Манявським скитом на початках його відродження, я піднявся до Блаженного каменя, що височіє неподалік монастиря. Із брили, не позначеної жодною тріщиною, після 200 років «засухи» знову почала скапувати цілюща вода, дуже помічна, хвалилися тамтешні ченці, при хворобах суглобів, очей та загоюванні ран. Щоправда, цей месидж скептики відразу сприйняли якщо не іронічно, то з очевидною недовірою. Мовляв, поки не підтвердиться чарівна сила монастирської Н2О офіційними науковими висновками — це вигадки для легковірних паломників. Коментуючи такі закиди, тодішній ігумен монастиря о. Юліан у розмові зі мною по–філософськи зауважив: «Зцілення просто так не відбувається. До джерел із цілющою водою чи до чудотворних ікон треба йти зовсім з іншим станом душі, ніж в аптеку чи до шпиталю. Без щирої неустанної молитви і безмежної віри в поміч Всевишнього марно сподіватися дива».

Що б там не говорили матеріалісти ортодоксального «обряду», але тисячі галичан і сьогодні, у ХХІ столітті, щиро вірять в особливу духовну ауру святих місць та заступництво Богоматері, чудотворні ікони якої збереглися у восьми з дванадцяти населених пунктів Івано–Франківщини. Тож про дива колишні і з’яву сучасних божественних знаків розмовляємо з відомим прикарпатським дослідником, провідним редактором інформаційно–видавничого відділу Національного заповідника «Давній Галич» Іваном Драбчуком.

 

«Позаконфесійний» культ Богоматері

— Пане Іване, дослідження історії визначних культових об’єктів Прикарпаття та релігійної атрибутики — це ваша наукова спеціалізація в національному заповіднику?

— Передусім — це внутрішня потреба. Вочевидь вона з’явилася завдяки Духовній криниці — чудодійному джерелу, яке витікає з надр мальовничого урочища Вишновець, неподалік мого рідного села Сілець, що в Тисменицькому районі. Це дослідження стало моєю першою науковою працею і першою книгою духовного змісту. Згодом узявся за пошук матеріалів щодо чудотворних прикарпатських ікон. Мабуть, була на це й воля Божа.

— Скільки чудотворних ікон відомо на Прикарпатті та які конфесії опікуються ними тепер?

— На території області я відшукав відомості про 12 ікон, що раніше перебували в римо–католицьких і греко–католицьких храмах. Одна з них тепер належить громаді Української автокефальної церкви в селі Далешів Городенківського району. Нині ікони чудодійної сили знаходяться ще у храмах Крилоса, Липівки, Лучинців, Нижнева, Погоні, Фраги та в Гошівському монастирі. Відразу після того, як вийшла друком моя скромна книга, Манявському скиту передали чудотворну ікону Богородиці Одигітрії, тобто на території Івано–Франківщини вона стала тринадцятою. Щодо конфесійного, так би мовити, контролю над чудотворними іконами, то тут великої проблеми немає. Наші краяни колись (та й нині) поклонялися і римо–католицьким, і греко–католицьким, і православним святиням. До вірменського собору, збудованого в середмісті Івано–Франківська в 1762 році, помолитися образові Станіславської Богоматері приходили представники різних національностей. Культ Матері Божої поширювався на всю округу.

— На жаль, кілька ікон у першій половині минулого століття опинилися за кордоном. Де вони?

— Окатоличені станіславські вірмени вивезли ікону із собою в Польщу. Завідувач відділу реставрації Івано–Франківського краєзнавчого музею Валерій Твердохліб намалював її копію та освятив біля чудотворного оригіналу, що зберігається у Ґданську. Образи більшівцівської, лисенької та Маріямпільської богородиць польські ченці та священики теж забрали із собою. Нині ці святині перебувають у Глівіце та Варшаві.

— Після здобуття Україною незалежності все частіше звучать пропозиції повернути ікони Матері Божої в ті місця, де вони, власне, творили дива. Як міжнародне та канонічне право врегульовують цю складну проблему?

— Дискусії тривають уже зо два десятиліття, і чим вони гос­тріші, тим більше виникає додаткових проблем. Як на мене, ієрархи УГКЦ за таких обставин дотримуються виваженої позиції, яка полягає в тому, що нині не варто категорично вимагати повернення ікон, котрі за різних історичних обставин опинилися за кордоном. Мудріше, мабуть, возвеличувати ті чудотворні образи, що залишилися на нашій території, розбудовувати святі місця і заохочувати сюди прочан.

Проща як внутрішня мобілізація

— Раніше в духовній культурі українців прощам, яскраво описаним у художній літературі, зокрема в «Кайдашевій сім’ї» Івана Нечуя–Левицького, надавалося особливе значення. У наш час відвідини святих місць, мабуть, більше схожі на різновид релігійного туризму.

— Я б не сказав, що в нашу технократичну епоху надто суттєво змінилося ставлення людей, передусім маю на увазі галичан, до прочанської практики. Піші подорожі до місць з’яви Матері Божої і тепер — у глибокій пошані. Мотиви різні. Одні йдуть із цікавості, інші — зміцнити свій дух чи покаятися в гріхах, треті — справді очікують дива зцілення, маючи єдину надію на Всевишнього у ситуаціях, коли медицина вже не дає жодного шансу. Тут вочевидь діє цілий комплекс чинників. Долаючи далеку дорогу, людина безперерв­но молиться, концентрує свою увагу лише на одному бажанні й мобілізує захисні сили організму. У щиросердній єдності людського і божественного, мабуть, і стається чудо. Хоча Церква підходить до цієї проблеми дуже обережно. Священики вважають, що чудо не є демонстрацією Божої всемогутності, яка перевищує закони природи. Це радше вияв Божої благодаті. Чудо передусім служить зовнішнім знаком, що робить достовірною Божу дію. Отже, якщо людина вірить у чудеса, то вона демонструє не обмеженість, а просвітленість Святим Духом. Безперечним фактом є й те, що чудо — одне з найсуперечливіших явищ, тому реакція на нього — неоднозначна.

— Розповіді про чудодійні зцілення, часто дуже гіперболізовані, колись були «візитівкою» мало не кожного монастиря чи місця з’яви Матері Божої. Тепер про такі дива говорять менше, бо без підтвердження науки на слово вірять не всі.

— У наш час також зафіксовано чимало фактів благодатного оздоровлення прочан. Сам можу підтвердити це на прикладі Духової криниці. Ось лише один випадок, про який розповіла вчителька із селища Єзупіль пані Ірина Сеньків. В її доньки Оксани лікарі виявили запалення очей, через що періодично з’являлися ячмені. За порадою медиків мати промивала Оксані очі різним зіллям, навіть погодилася на переливання крові, проте ніщо не допомагало. Люди порадили взяти воду з Духової криниці у день Різдва Хрестителя (в народі — Івана Купала). Тоді були непевні часи, і вчителька не наважилася сама піти до джерела. Воду їй принесли сусіди. Через кілька днів після прикладання компресів та промивання очей цією водою хвороба відступила назавжди. Так же позбулася бородавок на руках, які не піддавалися медикаментозному лікуванню, школярка з мого села Надія Шуляр. Подібних прикладів — десятки. У Погоні, я знаю, — також. У Гошівському монастирі була спеціальна книга, в яку записували підтверджені факти зцілення.

Учені чухають потилиці

— Науковці це якимось чином пояснюють?

— Дехто стверджував, що, зокрема, цілющі властивості води Духової криниці пов’язані нібито з великим вмістом у ній срібла. Мовляв, прочани накидали на її дно чимало срібних монет. Учені з Німеччини взяли проби цієї води й зробили аналізи в сучасній лабораторії Дрездена. Їхній висновок однозначний: срібла там немає. Пояснити механізм зцілення водою унікального джерела з наукової точки зору вони не змогли.

— Упродовж кількох останніх років то тут, то там на Прикарпатті повідомлялося про з’яву святих ликів на деревах, на цвинтарних воротах та в інших місцях. Після повідомлень ЗМІ туди ринуть натовпи людей, аби на власні очі побачити дивовижні знаки. Та через деякий час ажіотаж спадає, і ці неординарні події забуваються. Чи не з грішною метою хтось поширює непідтверджену інформацію?

— Я також задумувався над цією проблемою. Коли почув, що в селі Бринь Галицького району на липі біля школи з’явився образ Богоматері, то поїхав подивитися. Неозброєним оком важко було визначити, що там насправді проступило на дереві. Проте на фотографічному знімку лик Матері Божої проглядався чітко. Зауважте: незадовго після з’яви образу на бриньській липі великої біди в кількох областях Західної України наробила руйнівна повінь. Можливо, небо напередодні лиха таким чином послало попередження, нерозгадане нами, яке потім зникло. Важко повірити, що хтось свідомо вводив людей в оману, аби мати з цього якийсь матеріальний зиск. Це ж величезний гріх. Зрештою, дивно, чому подібні факти не цікавлять науковців. Чи вони безсилі перед такою таємничістю?

 

ДО РЕЧІ

Ікона «з характером»

Окрасою кафедрального Успенського собору, збудованого за славного князя Ярослава Осьмомисла в древньому Крилосі — колишньому центрі Галицької держави, — віддавна була ікона Божої Матері. Після руйнації собору монголо–татарами цей образ дивом зберігся — його переховували отці василіяни спершу в Галичі, потім у Львові. Далі сліди ікони загубилися. Лише в ХVІІІ столітті схожий на неї образ повернувся на галицькі терени.

За переказами, першими його побачили мешканці села Сокіл у лісі, де колись стояв монастир. Здивовані селяни зняли ікону з дуба і занесли в найближ­чу церкву. Проте чимось «невдоволений» образ звідти зник і знову з’явився на старому місці. Так було кілька разів. І лише влітку, у день Успіння Пресвятої Богородиці, за участі кількох тисяч прочан та священиків ікону з великими почестями та щирими молитвами встановили у вівтарі над престолом. Відтоді вона до лісу вже «не тікала».

  • Повернення церкви

    До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>

  • Пристрасті навколо храмів

    На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>

  • Речники кривавого «миру»

    Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>

  • Таємний фронт

    Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>

  • Скарбниця мощей

    Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>

  • Після Пасхи — до єднання

    Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>