У Києві відбулися три поспіль презентації антології «Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років» (Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля»). Конференц–зали книгарень, де відбувалися зустрічі з «десяткою», були ущерть заповнені молодими обличчями студентського і постстудентського формату. Більшість вертала додому з придбаною та пописаною автографами бенефіціантів рожевою книжечкою. Кажуть, так само було і в Харкові кількома днями раніше. Схоже, подібне спостерігатиметься й у Львові, куди «письменники останніх десяти років» вирушають далі. За таких темпів десятитисячного накладу збірки надовго не вистачить.

Четвертий рік поспіль Космач, що на Косівщині, славиться так званим міжнародним фестивалем «Великдень у Космачі». Перші два рази на травневі свята у гуцульський край з’їжджалося стільки люду, що яблуку ніде було впасти. Приручили фестивальників київські організатори Наталя Лещенко та Валерій Гладунець. Вони настільки точно продумували програму, запрошуючи кращі колективи України, що спраглим до гуляння меломанам годі було відійти від сцени упродовж дня і ночі. Звісно, не обходилося і без місцевого колориту. Гуцули одягали святкові строї, грали на трембітах, рогах, дримбах, співали сороміцьких співанок. І не тільки на сцені. Артиста з народу можна було перестріти будь–де — в магазині, на стадіоні — і попросити, щоб навчив свого ремесла. Цьогоріч на 1—2 травня я за інерцією подалася у Космач, сподіваючись, що поталанить і з музикою, і з гуцульськими жартами. Але вже від першої картини, яку вздріла у Космачі, схопилася за голову.