Горе від розуму

31.03.2010
Горе від розуму

Дітки, які відстають у розумовому розвитку, хочуть ходити до школи.

Саме словосполучення «розумово відсталий» уже звучить як вирок. Особливо для батьків, чиїм дітям медицина виставляє цей діагноз. Віднедавна наше суспільство ніби й стало трохи толерантнішим у ставленні до тих, хто відстає від своїх ровесників за показниками розвитку: тепер їх називають дітьми, які потребують корекції розумового розвитку. Зникли з ужитку й допоміжні школи, де навчалися такі учні, — їх перейменовано у спецшколи. Та, за великим рахунком, суттєвих змін у ставленні до цієї специфічної категорії дітлахів не відбулося. Вони як носили на собі тавро неповноцінності, так і продовжують носити...

 

І за кордоном не все так просто

Скільки їх, дітей, які потребують корекції розумового розвитку? Точної цифри по Україні не скаже ніхто. Волинь — не виняток. У базі даних обласної психолого–медико–педагогічної комісії (ПМПК) офіційно значиться трохи більше 500 дітей із розумовою відсталістю. Насправді ця цифра не відображає реальної картини. Як пояснила Тамара Мазурик, яка очолює цю комісію, сюди не входять діти, які мають ще інші діагнози, супутні. Тому реальну цифру назвати важко. П’ять сотень — це лише ті, хто має офіційний статус інвалідів. Насправді їх набагато більше. Саме ПМПК виносила остаточний вердикт, де має навчатися дитя, якому виставили страшний діагноз. Він був обов’язковий до виконання, обговоренню не підлягав і звучав як вирок. І лише після 1993–го, коли Україна приєдналася до міжнародних конвенцій, що захищають права дитини, висновки комісії стали носити рекомендаційний характер. Тобто батьки таких дітей отримали право вибору.

Але насправді вибір поки що невеликий: або віддати дитину в допоміжну школу (тепер спеціальну), або залишити вдома на індивідуальному навчанні. Це якщо у дитини легка форма розумової відсталості. У дітей із помірною, важкою та глибокою розумовою відсталістю шансів на здобуття освіти немає — вони або залишаються з батьками, які несуть цей хрест самі, або їх поміщають у спеціальні заклади, де не навчають, а мінімально намагаються соціалізувати.

— Ситуація насправді є непростою, — продовжує Тамара Мазурик. — Навіть у Луцьку школи не поспішають створювати спецкласи для дітей із обмеженими можливостями, зокрема з розумою відсталістю. Це непросто, бо потрібні не лише матеріальна база, а й психологічна готовність. Директори шкіл відмову мотивують тим, що не набирається достатня кількість дітей у такі класи. Але ж можна створювати інтегровані класи початкової ланки, середньої, де разом навчатимуться дітки 1—3 чи 5—6 класів. Ще одна проблема — не вистачає фахівців потрібної кваліфікації. Це біда для всієї України. Та не вірю, що не можна знайти в будь–якій школі кількох молодих педагогів, які б захотіли отримати ще одну спеціальну освіту. Було б бажання щось змінювати! Навіть у відділах освіти немає працівників із освітою дефектолога. І в спеціальних школах їх не вистачає. У нас узагалі немає олігофрено–педагогів, які б знали особливості психіки хворих дітей, і в штатних розписах їх не передбачено. Тому таких особливих дітей навчають звичайні вчителі за індивідуальними програмами. Буває, що частину предметів дитина, яка навчається індивідуально, слухає у школі на уроках, а частину — вдома. Чимало батьків не хочуть віддавати дитину до спецшколи. Це їхнє право, у кожного є свої життєві обставини. Комусь не подобається той чи інший заклад, хтось не хоче, щоб дитина була відірвана від батьків. Багато хто знаходить вихід із ситуації так: дитина вчиться вдома за індивідуальним планом, а соціальну реабілітацію проходить у Волинському обласному центрі соціальної реабілітації дітей–інвалідів. Тобто стихійна інклюзія (сумісне навчання) у нас є вже давно, особливо в сільській місцевості. І я горда нашими вчителями, які в таких непростих умовах досягають зі своїми вихованцями великих успіхів. Та все одно діти, які не відвідують школу, багато втрачають. Вони повинні перебувати в традиційному навчальному середовищі, повинні знати, що таке урок, перерва, шкільний дзвоник. На жаль, маємо те, що маємо. Ситуація в районах ще складніша. При кожному райвно мали б уже бути створені відділи корекційної освіти, але їх немає.

— Нам наводять приклад цивілізованих країн, де інклюзивна освіта стала буденним явищем. Там діти з обмеженими можливостями можуть спокійно навчатися у звичайних школах зі здоровими ровесниками. Це дуже позитивно позначається і на перших, і на других...

— Недавно мені довелося брати участь в одному з міжнародних семінарів, і я спілкувалася з лондонським психіатром Денисом Угрином, який свого часу навчався у Львові в медінституті. Поцікавилася у нього, чи справді у Великобританії діти з легкою розумовою відсталістю навчаються у звичайних школах. Насправді не так усе просто й там. Жодна приватна і престижна школа не допустить, щоб такі діти у них навчалися. У державних школах — так, але там навчаються здебільшого діти бідних людей та емігрантів. От вам і різниця. Ми маємо кращу перспективу, бо школи у нас державні. І запроваджувати інклюзивну освіту вони будуть змушені. А поки що не можна відмовлятися від спеціальних шкіл.

Гроші як вирок

Тамарі Володимирівні з колегами щотижня доводиться їздити по районах, тому бачить ситуацію, так би мовити, зсередини. Сільські люди зневірені, затуркані проблемами як вижити, тому питання освіти своїх хворих дітей для них — на другому плані. А ще страшніше, що село спивається. Жінки–п’яниці народжують дітей як мінімум із затримкою психічного розвитку, і майбутнього у таких малюків немає.

— Не можна давати людям подачки у вигляді соціальної допомоги. Треба дати людині роботу, щоб вона могла заробити ці гроші, щоб вона себе поважала. Бездіяльність породжує зло, дармоїдство і як наслідок — алкоголізм. Людина, яка не працює, не отримує задоволення від роботи, шукає це задоволення в горілці. Мені доводилося бачити багато таких мам, які не хочуть віддавати дитину в спецшколу тільки тому, що вона не отримає після цього соціальну допомогу. У мене тут хлопчик десятирічний ридав, що хоче назад у спецшколу, а мати вперлася — і все. Їй потрібні гроші. І саме через гроші деякі батьки прирікають своє дитя на безграмотність. Нещодавно в Маневицькому районі переконувала одного такого тата. Живуть вони десь на хуторі, ізольовано. Його син у 6 класі не може прочитати слово «тато». І батько не хоче віддавати його в спецшколу, бо боїться, що пенсію з інвалідності заберуть. Пояснюю, що ніхто не забере пенсію, що його синові треба навчитися читати, що в звичайній школі він не надолужить те, що втратив. Не переконала. Таких випадків немало, коли діти навіть літер не знають. Учителі сільських неперспективних шкіл теж тримаються за кожну дитину, бо потрібна наповнюваність класів. Усі хочуть мати роботу. Ніхто при цьому не враховує інтереси дитини. І це дуже прикро. Дякувати, в Луцьку не зустрічала таких школяриків, які б не знали букв чи не читали.

Діти без вибору

Особлива категорія — діти–сироти або так звані соціальні сироти. Їх навчають у єдиному в області закладі — Головненській спецшколі–інтернаті для дітей, які потребують корекції фізичного та розумового розвитку. Ці діти вибору не мають, і висновок ПМПК для них — справді як вирок. Гортаю навчальну програму з української мови для 6–го класу — синоніми, антоніми та їх доречне вживання, переносні значення слів, дотримання правопису в префіксах, чергування приголосних і голосних у коренях слів — те саме, що вчать у звичайній школі. Та все ж головний стрижень навчального процесу в спеціальній школі — допрофесійна підготовка та соціально–побутове орієнтування.

Простіше кажучи, їх навчають земним професіям, що дадуть можливість у дорослому житті адаптуватися й мати свій шматок хліба. Вони повинні вміти все — обробляти землю, доїти корів, виконувати всю домашню роботу. Бо розраховувати у дорослому житті їм ні на кого. У майбутньому з них вийдуть маляри, штукатури, столярі, теслі, швачки, трактористи. Після 9–го класу випускники можуть навчатися навіть у ПТУ, але й там вони почуваються другосортними. Кілька років тому їх відділили від решти учнів у спеціальні групи, хоча раніше навчалися всі разом. Педагоги вважають це великою помилкою, бо в інтегрованих групах їхнім випускникам було простіше адаптуватися. За великим рахунком, рівень знань трієчника зі звичайної загальноосвітньої школи та кращого випускника спецшколи часто не дуже відрізняються. Були й випадки, коли вчителі спецшколи–інтернату самі направляли своїх учнів на перекомісію — й дітей переводили вчитися в нормальну школу.

Ніколи не кажи ніколи

Експерти кажуть, що в Україні діагноз «розумова відсталість» часто ставлять дітям, які хворіють іншими психічними недугами — затримкою мовлення, читання, рахування, писання. А якщо додати сюди ще й відсутність батьківської турботи і так звану педагогічну запущеність, то кількість дітей, яких направляють учитися у спеціальні школи–інтернати, автоматично збільшується. Тому що існує соціальне замовлення на наповнюваність спецзакладів, які треба наповнювати учнями, а персонал забезпечувати роботою (у Головному 146 вихованців інтернату обслуговує 150 працівників, із них 77 — педагогів і для селища така кількість робочих місць — як знахідка).

...У психіатрії є золоте правило — ніколи не кажи ніколи. Бо помилки психіатрів дуже дорого обходяться, особливо для таких дітей. Після навчання у спецшколі для них закрита дорога до подальшого здобуття освіти, навіть якщо вони закінчать її з хорошими оцінками. У когось залишається одна перспектива — решту життя провести у стінах інтернату для інвалідів. Якщо немає нікого з родичів, у медичній картці замість «легкої розумової відсталості» з’являється «помірна». За останні два роки жоден із вихованців Головненської школи не потрапив у інтернат для інвалідів. І це велике спільне досягнення педагогів і дітей. Пишаються вчителі своєю випускницею, яка закінчила технікум і сама викладає у професійно–технічному училищі. Та подібних прикладів — одиниці...