Вони станцювали античність

31.03.2010
Вони станцювали античність

Антігона — Катерина Качан.

На цій виставі з вашої підсвідомості навряд чи випірне думка: «Щось подібне вже десь було...». Бо коли спектакль «відштовхується» не від тексту чи сюжету, а від інтонації та пластики героїв — аналогів справді годі й шукати. Втім є невеличка групка театральних тифозі. Це — завсідники танцювальних перформенсів хореографа Лариси Венедиктової, які таки розпізнають у «Натомість народженій», прем’єрі театру «Вільна сцена», знайомі рухи і штрихи. Зазвичай подібні дійства відбуваються за одним і тим самим сценарієм. Глядачі сідають навколо сцени–танцполу, за музичний супровід слугує філософський текст, який лунає різними мовами, а самі танцівники імпровізують на сцені. Потім усі діляться враженнями від побаченого і обговорюють думки та емоції, що виникли під час дійства. Рухи, звуки, філософські асоціації, які вимальовуються або ж не вимальовуються у якийсь спільний висновок — навіть за подібності сценаріїв кожен такий вечір не був схожим на попередній. З часом Лариса Венедиктова, яка багато працювала як хореограф з акторами театру «Вільна сцена», вирішила спробувати себе в режисурі. Творчі флюїди пані Лариса спрямувала у напрямі «Антігони» Софокла, а головну роль у майбутньому спектаклі мала зіграти Катерина Качан. Власне, спершу ця роль планувалася не стільки головною, як єдиною — Катерина замислювалася над моноспектаклем. Згодом не без благословення художнього керівника театру «Вільна сцена» Дмитра Богомазова вистава позбулася визначення «моно» — так у цьому проекті з’явилися софоклівські Креон, цар фіванський, Хор фіванських старшин, Страж (Володимир Канівець, Олександр Комаренко, Олександр Лебедєв, Ігор Швидченко).

На перший погляд, спектаклю про Антігону, якій особисто довелося переконатися в тому, що неписаний закон вагоміший, ніж писаний, швидше, пасували б трагічні монологи з заламуванням рук, аніж пластичні етюди. Але Ларису Венедиктову ця логіка анітрохи не обходила — свою історію про доньку царя Едіпа вона, заручившись музичним баченням сюжету Олександра Кохановського, писала мовою тіла, крізь рухи якого проглядалися і страждання душі, і небажання розуму миритися з реальністю... Прекрасна фізична форма Катерини Качан у цій виставі прислужилася актрисі не менше, ніж її акторський талант. Як і чотири персонажі — білизна, перемотані ноги, хворобливі палаючі очі — що ніби відтіняли її гнучкість, живу плоть своєю роботоподібною, човгаючою ходою, статурою неандертальців. Вони наче ще й тут, а водночас уже там, звідки немає вороття. Світ живих і мертвих — це, можливо, і умовність, але на сцені ці два простори чітко розмежовані лінією люмінесцентних ламп (художник — Олександр Друганов). Ось тільки гідно, з високо піднятою головою, переступити цю межу дано не кожному.