Життя на екрані

30.03.2010

На фестивалі документального кіно, який стартував у столичному Будинку кіно минулої п’ятниці, презентують 32 документальні фільми. Настрій стрічок про права людини відображає виставка карикатур на ту саму тему, її експонують на другому поверсі: ситуація гірка, але відображена таким чином, що роботи викликають щирий сміх. Утім голова журі — славетний французький документаліст Патрік Барберіс — передбачає, що глядач на фестивалі на власній шкурі відчує, що таке катарсис через кіно. «Фільми такого жанру та рівня вивертають навиворіт душу, змушують переживати і плакати. Коли розумієш, що там, на екрані — не гра, там — справжнє життя, а не вигадані історії, починає змінюватися твоя свідомість, відбувається кардинальна переоцінка цінностей — від миттєвих задоволень до загальнолюдських істин».

Не здивувало, що під час перегляду фільмів, які анонсували як світові прем’єри, навіть стоячі місця були зайняті. Адже на сьогодні документальне кіно в Україні представлено дуже мало: його не розуміють менеджери телебачення і не допускають до ефіру, воно не комерційне, щоб показувати в кінотеатрах. Єдина можливість побачити документальне кіно та обговорити його з авторами стрічок — це фестиваль. Дмитро Тяжлов, режисер фільму «Я пам’ятник собі», який показували в суботу, довгий час працював на телебаченні. На запитання, чому його фільм не показують на котромусь із телеканалів, Дмитро винувато усміхається: «Не формат». Про Євгена Хватова з волинського села, автора більш ніж 100 пам’ятників, Тяжлов дізнався під час відрядження — знімав телерепортаж. «На свій фільм я витратив чотири роки. Весь матеріал був знятий набагато швидше, але я знав, що у нього в коморі є хрест, який пан Євген приготував для себе. Тому вичікував день, коли він вибере місце на кладовищі і поставить собі пам’ятник», — розповідає Тяжлов. З екрана чоловік розповідає, як знаходить на розритих дорогах кістки німецьких, радянських солдатів, вояків УПА. Здавалося б, тема досить болюча і мали б не раз навертатися сльози на очі, однак у залі періодично піднімалася хвиля сміху. «Пан Євген дуже весела і жвава людина, хоча йому тоді виповнилося 76 років. Я хотів показати, як позитивно, з любов’ю він сприймає світ і ніколи не засмучується», — додає Тяжлов.

Інша прем’єра — «Любіть мене, будь ласка» росіянина Валерія Балаяна — викликала дискусію. Упродовж 50 хвилин він показував історію про життя і смерть активістки антифа з Севастополя Анастасії Бабурової, яка після закінчення журфаку МГУ висвітлювала в «Новой газєтє» судові справи проти неонацистів, через що у центрі Москви її вбив колишній студент історичного факультету МГУ Микита Тихонов. Свій фільм режисер склав із відео, які познаходив на нацистських сайтах. Слова про те, що Україна є центром неофашизму, куди з’їжджаються нацисти з Росії та Європи, викликали протести у глядачів. Мовляв, у нас все спокійно, расизму немає. «Це сьогодні. Завтра за те, що в тебе інший колір шкіри, і у вас вбиватимуть серед білого дня у центрі міста. Я простежив, яку популярність нацистське відео має в Україні», — запевнив Балаян.

Напругу у залі зняла ретроспектива відомого українського документаліста Сергія Буковського. За порадою режисера глядачі спостерігали за його кіно, а не шукали контексту. У 80–ті роки радянська влада давала Буковському гроші на кіно, однак готові фільми він так і не міг просунути на екран. Із плином часу стрічки не втратили актуальності. Навпаки, стали модними і потрібними для молоді. Тільки одна біда. Якщо раніше була ідеологічна цензура, зараз — фінансова.

 

ДО РЕЧІ

У вівторок у рамках фестивалю починається ретроспектива легенди документалістики Патріка Барберіса. Після перегляду у Синьому залі Будинку кіно відбудеться майстер–клас із режисером.