Аскетично, із оркестром... у душі

30.03.2010

Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА

Чи можна театр, із його багатогранністю форми і змісту, загорнути у сіру обгортку з написом «протокол»? Та ніколи, це таке мистецтво, яке здатне проявлятися крізь найгрубіші «фантики», — скажете ви, і відразу стане зрозуміло, що на цьогорічній церемонії нагородження лауреатів театральної премії «Київська пектораль» вам побувати не довелось. Усупереч усім можливим уявленням про мистецтво, акторство, професії режисерів та художників, автори віншування переможців пішли шляхом економії (і на творчому підході до підготовки вечора також), конкретики й офіціозу. Якщо коротко, то урочистості, яких театрали чекають цілий рік, виглядали таким чином: отримав «Пектораль», подякував — сідай на місце. А після того до уваги усіх «опекторалених» та інших учасників свята — концерт від артистів Театру оперети.

Коли на сцену вийшли заступники мера Віталій Журавський та заступник міністра культури Владислав Корнієнко, нікого з присутніх це навіть не здивувало. Це вже наче традиція така — керівники міста й Мінкульту, посилаючись на невідкладні справи, «Київську пектораль» ігнорують... Хоча цього разу дуже хотілося бачити на сцені начальника Головного управління культури Світлану Зоріну, з рекомендаційно–наказової ініціативи якої «Київська пектораль–2010» позбулася кількох номінацій. Але Світлана Іванівна, очевидно, через величезну зайнятість, на святі не з’явилася... Найприємнішим моментом у привітанні від влади стало, звісно ж, оголошення про те, що тепер на кілька безквартирних митців у Києві стало менше: трикімнатну квартиру отримав диригент Національної опери Герман Макаренко, двокімнатну — актор Молодого театру Володимир Галацан.

«Пектораль» «За вагомий внесок у театральне мистецтво» вручили патріархам Театру імені Лесі Українки — народним артистам України Ірині Буніній та Валерію Бесарабу. Далеко не всі лауреати піднімалися на сцену по свої нагороди особисто (і це також, на жаль, доводиться зарахувати до сумних традицій «Пекторалі», якими ця церемонія останнім часом обростає дуже активно). Хтось не зміг прийти через хворобу. Статуетку і диплом Валерія Бесараба отримував завліт Російської драми Борис Куріцин, який побажав усім присутнім таких самих, як і у Валерія Олександровича, «сили духу, таланту і закоханості у театральний процес».

Напередодні вручення нагород зламав руку один із найактивніших колекціонерів «Київських пекторалей» композитор Юрій Шевченко («Краще б він зламав щось інше», — співчутливо прокоментував цей форс–мажор його колега Олександр Злотник, маючи на увазі, що руки для музиканта — це робочий інструмент), тож його потім вітатимуть у Спілці композиторів. А хтось пропустив церемонію, напевне, через інші, важливіші справи. Так, по свою нагороду Богдан Бенюк прислав сина, також, до речі, Богдана Бенюка. Але ні Богдан Михайлович, ні інші відсутні лауреати, за великим рахунком, нічого не втратили. Бо статуетки, дипломи та конверти з грішми (до речі, навіть букетів цього року не було — невже ситуація з фінансуванням премії настільки катастрофічна?) їм уже якось передадуть. Атмосфера ж свята, по яку, власне, і приходять на «Пектораль», цього року панувала хіба що в буфеті, але не на сцені. «Усе так аскетично, без музики, — зауважив режисер Олексій Кужельний, який вручав одну з нагород. — І хоча немає оркестру — він звучить у душі». Оптимізму Олексія Павловича та його таланту чути оркестр навіть за відсутності такого можна лише позаздрити. Але я особисто не здивуюся, якщо з таким підходом до справи, яке демонструє міська влада, через кілька років церемонію нагородження взагалі скасують. А напередодні Дня театру просто дадуть оголошення в газеті: переможцями премії «Київська пектораль» стали такі–то митці (якщо до того часу кількість номінацій не буде скорочено до мінімуму і цей список узагалі не складатиметься з одного прізвища), статуетку і диплом можна забрати за такою–то адресою...