Лауреатом літературної премії імені Максима Рильського, яку Національна спілка письменників вручає за кращий переклад українською мовою творів зарубіжних письменників, цього року став Віктор Шовкун. Тисяча гривень винагороди як матеріальний стимул можуть викликати посмішку. Значно важливішим у цьому­ сенсі є визнання внеску перекладача у скарбницю українського художнього слова. Попри перенесений важкий інсульт, пан Віктор залишається у строю, день у день, по 14 годин на добу набираючи на комп’ютері однією рукою 10—15 сторінок перекладених текстів західних авторів. Ангажований провідними вітчизняними видавництвами, знавець п’яти романо–германських мов Шовкун зазвичай одночасно працює над кількома перекладами, в тому числі — над бестселерами від Агати Крісті, Дена Брауна, Пауло Коельйо. Бо ж цікаво.

Завтра Віктор Йосипович відзначить 70–річчя. Він — з «останніх могікан», ще з тієї когорти українських перекладачів, які в усі можливі способи намагалися прорвати радянську «залізну завісу» й витлумачити українською мовою, здавалося б, недоступні твори західних авторів. Шовкунових колег — Лукаша, Лісняка, Поповича, Перепаді — вже немає. Шовкун — є. І він працює, подаючи своєю роботою приклад багатьом молодим перекладачам.

Фільм, який у світі презентували у перших числах місяця, 11 березня нарешті дійшов до України. «Алісу в Країні Чудес», без перебільшення, можна назвати найочікуванішою картиною року — визначення вельми підступне, оскільки зобов’язує великою мірою, і тут іменитому режисеру Тіму Бартону не позаздриш. Хоча перші касові збори в США були промовистими: «Аліса» зібрала більше грошей, ніж «Аватар». Не дарма натхненний можливостями 3D в кіно (а саме — картиною «жахіття перед Різдвом») Бартон вирішив зробити свій фільм тривимірним. Тому тут ще питання: глядачі голосували грошима за перевірене на «Аватарі» 3D–зображення чи все ж віддавали данину режисеру Бартону, казкарю Керролу та чудовій команді акторів?

Півтора року тому Євген Нахлік неабияк здивував обізнаного читача книжкою «Подружнє життя і позашлюбні романи Пантелеймона Куліша» (К.: Український письменник). Авжеж: поважний філолог, директор Львівської філії академічного Інституту літератури і — детальний, 300–сторінковий інтерес до «класичного» інтиму, що зазвичай є цариною романної біографіки. Такі винятки трапляються у дослідництві, а проте вони — лише дрібка запашних спецій у прісному тісті традиційного літературознавства. Аж ось 2009–го з’являється новинка: Євген Нахлік, Оксана Нахлік. «Пантелеймон Куліш між Параскою Глібовою і Горпиною Ніколаєвою» (Л.: Львівське відділення Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка). Виходить, маємо справу не так із виключенням, як із плановим авторським проектом.