Перенесення церемонії вручення Національної премії з Оперного театру на Чернечу гору в Каневі для лауреатів не стало несподіванкою. «Я завжди готова їхати до Канева, — каже письменниця Галина Пагутяк, яка отримала Шевченківську премію за роман «Слуга з Добромиля», — але якби музей Шевченка, де нас нагороджували, не був у такій розрусі. Ми замерзли, як цуцики. Віяло холодом із Дніпра. Церемонія проходила у вестибюлі музею. Вручали по алфавіту. Ніхто з нас не хотів говорити. Лише поет Дмитро Іванов із Чернігова зачитав вірша. Янукович був дуже затиснутий, після нагородження відмовився з нами спілкуватися. Він побачив, що зібралася публіка, яка явно за нього не голосувала».

Книжка Сверстюка — це збірка вибраних есе, публіцистики і спогадів про світ, життя, віру і безвір’я, високе й низьке в долі України, покоління та й самого автора книжки.

Євген Сверстюк пише коротко, сильно, парадоксально правдиво, афористично, його оповіді можна назвати притчами. У політичному вирі сьогодення Сверстюк починає з моралі й честі: «Життя, на жаль побудоване так, що правила чести треба щоразу підтверджувати, інакше вони забуваються...» Інакше виходить, що половинчаста мораль призводить до того, що в патріотах, пише Є. Сверстюк, ходять ті самі люди, які звеличували владу. А вона була такою, що попит на західну літературу в застійні 70–ті був зумовлений тим, що принаймні в книгах зустрінешся з порядними людьми. А творили ту систему люди подібні до сталінця Дмитра Мануїльського, який при зустрічі з Дмитром Донцовим (у 1918 р.), запитав: «Чому ви не з нами (більшовиками), ви ж порядна людина?». На що Донцов відповів: «саме тому».