Оскільки Україна для українців (у політичному сенсі, звичайно, а не етнічному) залишається напівдержавою, принаймні чимсь недовершеним, недорозвиненим і неповноцінним, то я би означив два рівні національної ідеї.
Перший — це базова, розгорнута в історичному тривалому часі, далекосяжна ідея (мрія) створення багатої, сильної, з власним національним обличчям, демократичної держави Україна. Оскільки ця, мила серцю кожного громадянина України, думка жорстоко скомпрометована сьогоднішньою президентською владою — вона не здатна стати продуктивною, не може об'єднати націю, консолідувати її. Через те сьогодні це лише мрія окремих непохитних патріотів.
Другий рівень, хоч і парадоксальний, проте реалістичний, зрозумілий переважній більшості українців: утримати, хай навіть декоративний, але — суверенітет, не розмитися в «Єепі», не стати ізольованим від світу анклавом, не розпродати останнє національне багатство — землю, поміняти Президента на загальнонародних виборах 2004-го, обрати Президента-патріота, людину, яка не крастиме сама і не дасть красти іншим. Високий рейтинг Ющенка — не випадковий. Це народ «придумав» його таким, і Ющенко повільно стає саме т а к и м.
Тоді другий рівень відпаде сам, через місяць чи два після інавгурації. Зникнення перелічених загроз і буде початком реалізації фундаментальної національної ідеї. Зрозуміла річ, що з'являться нові, можливо, масштабніші загрози і проблеми, легкого часу і легкого повернення в світове товариство та світову історію вже не буде. Адже Росія обрала агресивну владу націонал-соціалістичного закрою і буде реалізовувати цю політичну поведінку через її домінування на пострадянському просторі. Азійці будуть відгороджуватися від Росії мовним та релігійним бар'єрами, Закавказзя і Кавказ триматимуть Росію в напрузі і в стані хронічної недовіри. Тому Україна й Білорусь залишатимуться головною геополітичною та етнічною «сировиною» для відновлення російської імперії.
Якщо сьогодні завдяки «малоросійськості» української влади агресивність Росії маскується, то за більш самостійної нашої позиції — Росія йтиме напролом. Цього, вважаю, боятися не потрібно, бо це консолідує націю і змушуватиме сусідів поважати нас. Це треба пережити, перебути. Так, це вимагатиме величезних зусиль. Була нагода куди природніша, зручніша — початок дев'яностих, коли Єльцин давав нам шанс, бо був зайнятий російськими проблемами, але Кравчук не був готовий до самостійницької поведінки, а Кучма — поготів. Тому це — проблема третього Президента і всієї нації.
Навіть стартовий період реалізації головної національної ідеї забере багато часу, бо нам доведеться покладатися лише на власні сили. Однозначний вибір європейського вектора замість сьогоднішньої флюгерної політики, реальна боротьба з корупцією, відлучення олігархів від безпосереднього впливу на політику — все це надасть єдину зовнішню підмогу для України: великі і стабільні інвестиції в економіку. Іноземний капітал тече туди, де він може інтенсивно «розмножуватися».
Звісно, що не можна фетишизувати чи міфологізувати лише особистість президента, як лідера нації (за зразком, скажімо, Гавела чи Бразаускаса). Йдеться про зміну всієї політичної еліти, котра себе скомпрометувала, будучи при монопольній владі, бо опозицію відлучено від ЗМІ і її присутність означена лише у Верховній Раді, котру цілковито контролює Президент.
Надуманої в середовищі кон'юнктурних політологів проблеми народження чи появи нової патріотичної політеліти не існує. Така еліта вже сформувалася в рядах націонал-демократичної опозиції. Відбулася дуже природна селекція тих політичних (власне, рухівських) сил, які розпочинали процес і здійснювали відновлення української державності, які не скомпрометували себе за десятиліття, не зрадили ідеї та принципів — з політичними новобранцями, котрі прийшли в політику не з тюрем, не з дисидентського середовища, не з «вулиці», а з уряду, в якому були «білою вороною», бо мали власну непохитну позицію, з власного бізнесу, де повставали проти навали податківців-хабарників і проти привілейованості тіньовиків, з політизованої частини патріотичного студентства, яке голодувало на майдані Незалежності, брало участь в акції «Україна без Кучми».
Юлія Тимошенко спершу була дуже вдалим, чіпким і перспективним бізнесменом. Щоб там не фабрикувала проти неї влада — вона діяла в тогочасному правовому полі, тому й не можуть її «дістати» всі генпрокурори. В іншій системі, у правовій державі вона, найвірогідніше, швидко ставала б могутнім підприємцем, який відчутно впливає на владу. Підприємцем, а не політиком. Сама ситуація в країні змусила її вступати у великомасштабні політичні бої з олігархами (захищаючи національні, а не власні інтереси) і ставати політиком-опозиціонером.
Віктор Ющенко в середині дев'яностих і у сні не бачив себе серед опозиції, не кажучи вже про абсолютне лідерство в ній. Професійний банкір, який прославився введенням національної валюти, зберігши її стабільність під час світового фінансового «обвалу», став прем'єром, не прагнучи цього. Україну чекав дефолт, економічний «інфаркт». Його посилали на «мінне поле», щоб не повернувся. А він, долаючи опір корумпованого оточення президента, зібрав невеличку групу однодумців і за короткий термін врятував Україну від банкрутства, виплатив пенсійні борги та платню бюджетникам, почав нарощувати пенсії, не лише не збільшив боргів України, а й зменшив заборгованість, нажиту попередниками.
І все це сталося завдяки лише тому, що Ющенко наважився скасувати бартер і відігнати кількох великих свиней від державного корита. Цього йому не пробачили. Ображені олігархи, об'єднавшись із професійними «борцями за всенародне благоденствіє і щастя» — комуністами, послали уряд Ющенка у відставку. І опозиція отримала яскравого лідера, якому найбільше довіряє народ.
Я назвав лише двох із нової політичної хвилі, а мушу сказати, що націонал-демократична опозиція має самодостатню професійну команду і політиків, і економістів, і господарників, і правників, і виконавців. А до того — не забуваймо, що в середовищі сьогоднішніх чиновників усіх рівнів є дуже багато порядних і фахових людей, які змушені діяти за правилами цього режиму, але готові служити своєму народові.
Особлива потуга в процесі здійснення національної ідеї — творча інтелігенція, митці, перш за все — письменники. Вони донедавна були чи не єдиними легальними її носіями, незважаючи на те, що сама ідея була за «сімома печатями», радше — крамольною і кримінальною. Жалюгідний матеріальний рівень життя митців, занепад книговидавництва в Україні, цвинтарна тиша в кінематографі, порожні театри, засилля чужинецького духу — все це мусить ожити, випростатись і працювати на генеральну ідею нації, на її повноцінне відродження.
Сьогодні ми нецікаві для світу. І не світ винен у цьому, а ми, точніше наша влада, яка створила негативний образ українця у світі. Корупція на всіх щаблях влади, «темники» адміністрації президента для преси, придушення свободи слова, убивства журналістів, «касетний скандал», «кольчужний скандал», гвалтування Конституції тими, хто мав би цю Конституцію захищати й оберігати, — все це витворило образ такого собі «совєтікуса»-хуторянина, якому все байдуже, який жере вареники і чухає потилицю та стоїть на колінах перед владою.
Ми — цікаві для світу. Навіть дуже цікаві, бо ми ж таки європейці, з багатющою історією та культурою. Але цю зацікавленість повинні пробудити ми самі. Не лише братами Кличками та Андрієм (не Тарасом, на жаль!) Шевченком, а нашою політичною прогнозованою поведінкою, економічним ростом, мистецтвом, високим рівнем туристичної індустрії.
То жорстока брехня, ніби світове співтовариство зацікавлене, щоб ми були убогими наймитами у їхніх господарках та квартирах. Бідні й озлоблені завжди несуть у собі небезпеку і непередбачуваність.
Наша національна ідея прийнятна і зрозуміла для світу, який, як правило, її реалізував у більшості європейських держав.
Франклін Рузвельт, очоливши американську націю під час Великої депресії, у своїй інавгураційній промові найперше закликав американців подолати в собі страх і повернутися до «забутої людини». Апелюючи саме до цих двох, чисто психологічних постулатів, він зумів за сто днів переломити смертельну економічну кризу.
Отож українське питання сьогодні має єдиний вимір: хто буде наступним лідером? Наше завдання — відповісти на цей виклик правильно.
Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ,
народний депутат України.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
