Московський «Гамлет» ХХІ століття

06.02.2010
Московський «Гамлет» ХХІ століття

Незважаючи на всю віддачу відомих акторів, сприйняти їхню театральну гру заважають нав’язливі телеобрази. (Фото з сайту mht.ru.)

У театральному Києві йде багато п’єс Шекспіра — «Ромео і Джульєтта», «Король Лір», «Макбет» — проте режисери якось оминули «Гамлета». І якщо брати до уваги поширену серед театралів думку, що знамениту п’єсу про принца данського слід переосмислювати кожні десять років, то київські гастролі МХаТу є єдиною можливістю, принаймні у столиці, згадати, як же виглядає принц данський у театральних декораціях і освіжити в пам’яті вічну дилему To be or not to be.

 

Коли чотири роки тому відомий пітерський режисер Юрій Бутусов поставив у МХаТі «Гамлета» за участю Михайла Трухіна (Гамлет), Костянтина Хабенського (Клавдій) та Ми­хай­ла Пореченкова (Полоній), театральні критики накинулися на режисера за те, що шекспірівську трагедію відображають надокучливі медійні обличчя російського ТБ, що найдраматичніша роль у світовій літературі віддана на поталу головному менту країни, а сама вистава переслідує банальну мету — розважити публіку. Про театральні заслуги цієї трійці (яку, до речі, раніше називали «командою Бутусова») ніби й забули. Втім, ідучи на московського «Гамлета» Бутусова, не забудьте вимкнути в собі телевізійного глядача.

Київські гастролі МХаТу проходили 3—4 лютого у Театрі імені Лесі Українки, 7—8 лютого виставу покажуть у Драмтеатрі Донецька. Постановка Бутусова — абсолютно сучасна, починаючи від реквізиту й закінчуючи грою акторів. Декорації — доволі аскетичні: мотузки з підвішеними на них консервними бляшанками (прочитується демаркація, кордон Данського королівства), величезний стіл (виконує функції ліжка, сцени, плахи), гігантський пропелер (дехто вбачає в ньому Колесо фортуни), залізні стільці. Судячи зі світлин і описів вистави в Москві та Пітері, у Києві було використано ту саму сценографію. І, зважаючи на мінімальний набір реквізиту, привезти його в Україну не становило проблем.

Основний лейтмотив вистави: наше життя — це фарс. Цей месидж читається у тому, як герої відтворюють свої тексти — часто–густо просто відтарабанивши: аби було!; як вони рухаються — то театрально–нарочито як мати Гамлета Гертруда (простакувата мотрона у виконанні Марини Голуб), то задеркувато імітуючи півнячі бої (Гамлет—Клавдій). Або в тому, як режисер уплів у канву постановки елементи цирку й кабаре (прокручування котелків на тростинах, конфетті й легка довоєнна музика). Але основна увага все–таки засереджена на акторах. Придивляючись до Трухіна, Хабенського, Пореченкова на сцені, я мимоволі пригадала репліку Бутусова в одному інтерв’ю: «У виставі дуже зрозумілий посил, котрий, можливо, дещо скаламучений через неймовірне телевізійне життя акторів». Дійсно, досить важко відключитися від телевізійного сприйняття цієї трійці, ефект телеобразу відпускає десь усередині першої дії (при тому, що триває вона півтори години). Тоді починає викристалізовуватися справжнє обличчя Гамлета — ревнивого, зрадженого, дезорієнтованого юнака–холерика, у поведінці й зовнішності якого більше ремінного, ніж маскулінного. Клавдій — його ровесник, і, як підкреслює режисер, друг Гамлета, який стає потрійним зрадником: убиває батька, забирає матір і зневажує їхню дружбу.

Якщо Гамлет і Клавдій становлять органічний тандем, то Полоній–Пореченков — їхня абсолютна протилежність. На вигляд — простакуватий лакей, який своїми роздумами й одягом (червоний довгий кафтан і червоні з грубими носками черевики) уособлює клоунаду. Проте це цілком досвідчений інтриган (відсилання чи то до Жириновського, чи то до Короля–Леонова зі «Звичайного дива»). Але саме цей герой викликає найщирішу реакцію залу: над ним сміються, йому співчувають, йому аплодують при смерті, коли у відповідь на штрикання Гамлетом сцени, він приречено вимовляє: «Убитий».

Але все ж найбільше суперечливих вражень викликає образ самого Гамлета. Це не інтелектуал–філософ, як у виконані Іннокентія Смоктуновського у відомій кінопостановці Григорія Козинцева. Відчутно, що Трухін не дозрів до цієї ролі. Та й сам він зізнається, що ніколи не мріяв зіграти Гамлета, але із задоволенням береться за запропоновану роботу. Чи таким і має бути сучасний Гамлет — неамбітний консюмерист?

Нове мхатівське прочитання «Гамлета» — це сміх крізь сльози. На прес–конференції у київському «Прем’єр–паласі» актори пояснили: «Навіть коли у нашому житті відбувається драма чи трагедія, ми все одно посміхаємося».