Півтора аніматора

06.02.2010
Півтора аніматора

Андрій Хржановський.

Російський класик анімації Андрій Хржановський, автор мультфільмів «Жив–був Козявін», «Скляна гармоніка», циклу фільмів «Зустрічі з Пушкіним», «Довга подорож» (про Федеріко Фелліні), понад десять років досліджував творчість Йосипа Бродського. 30–хвилинний анімаційний нарис «Півтора кота» за мотивами прози Бродського і його графіки, який став анонсом довгоочікуваного повнометражного фільму «Півтори кімнати, або Сентиментальна подорож на батьківщину», став фаворитом не одного кінофестивалю. Італійський сценарист Тоніно Гуерра, який не один рік співпрацює з аніматором, одного разу сказав: «Відкрийте для себе поета Хржановського, який розкаже вам про поета Бродського».

Організатори міні–фестивалю анімаційного кіно «Анімакрок. Зупинка на вимогу» запросили Андрія Хржановського зробити в Києві майстер–клас і провести творчий вечір. Його фільми не йдуть у прокаті, тому про зустріч з аніматором знало вузьке коло художників, артистів і голодних на цікавих людей студентів, серед яких була і журналістка «УМ».

 

Ну поговоріть зі мною!

Після прем’єрного показу двогодинного фільму «Півтори кімнати, або Сентиментальна подорож на батьківщину» (2009) до маестро вишикувалася черга за автографами. Діти чекали на левенят, котиків і пташок, які Хржановський малював замість звичних підписів — Андрій Юрійович продовжує «графічну» традицію багатьох класиків. Коли кінознавець Алік Шпилюк чемно розігнав юних шанувальників, у залі запала тиша. Ніхто не наважувався що–небудь запитати у славетного аніматора.

— Така ситуація зі мною не вперше. Зазвичай я розповідаю своїм студентам історію з одного фільму. У поїзд сідає немолодий чоловік, якого грає Марчелло Мастрояні. Навпроти нього чарівна дама. Він крутиться, видно, що хоче спілкуватися, та не знає, як приступитися до розмови. Тоді каже: «Можна, я вас щось попрошу? Запитайте, куди я їду». Вона питає. «Я їду в Парму. А тепер запитайте до кого». І так попливла бесіда. Ну запитайте мене щось, про що хочете, але запитайте, — починає майстер–клас Андрій Хржановський.

— «Півтори кімнати, або Сентиментальну подорож на батьківщину» ви знімали цілих десять років. Фільм вийшов насичений відсилами і символами. Весь цей час ви працювали чітко за сценарієм, щоб фільм вийшов не розмазаним?

— Довготривалий період пов’язаний із тим, що історія була складна і гроші давали порціями. Паралельно до великого фільму зробили мультфільм із його фрагментів «Півтора кота». Так Анна Ахматова називала жвавого сусідського кота і при цьо­му запитувала: «Вам не здається, що він схожий на Йосипа?». У «Півтори кімнати» є дві версії. За першим сценарієм Юрія Арабова фільм триває три з половиною години. Там є окрема історія про кота, який подорожував на тому ж кораблі, що й Бродський. У Ленінграді вони були сусідами і мають спільні спогади. Повернувшись у Петербург, кіт знахабнів, почав видавати себе за лауреата Нобелівської премії. Цей матеріал був знятий і змонтований, але через певні обставини ми мали відмовитися від нього. Один із моїх принципів — залишити зони для імпровізації. Під час роботи маю себе дивувати несподіванками. Коли фільм змонтований і я забуваю, який епізод йде за іншим, то це подарунок для мене, щира розповідь.

У фільмі я спробував ком­п’ютерну графіку, яку треба сказати, завжди ненавидів та остерігався. Тут є сплав фотографії, різних видів анімації, живої натури. Мізансцени побудовані за принципом «айсберга» — тобто показують тільки частину тіла, а глядач нехай додумує решту.

Як Джина Лоллобриджида не зіграла Бродського

— Ваш фільм більше ігровий, аніж документальний, при тому біографічний. Ви були знайомі з Бродським?

— На жаль, я не спілкувався з Бродським, хоча мав таку можливість. Це було давно, коли Бродський тільки починав. Одна ленінградська подружка без мого дозволу показала мої ліричні вірші Бродському. Вони йому сподобалися. Мені передали, що Бродський хоче зі мною познайомитися. Я відмовився на знак протесту, що це сталося без мене. Уявляєте, скільки років кусав собі лікті через ідіотську юнацьку впертість.

Знаю багато людей, які тісно пов’язані з Бродським. Окремі репліки у фільмі використав із розповідей Євгена Рейна, Віктора Голишева, Зої Томашевської, Володі Уфлянда. Бродський вважав, що про них і про нього зокрема колись зніматимуть кіно. Його перша сильна любов, ленінградська художниця Марина Басманова, запитала, хто його може зіграти. «Звичайно ж, Джина Лоллобриджида», — не вагаючись, Бродський назвав найпопулярнішу італійську актрису. Більше того, у Москві була виставка фотографій Джини Лоллобриджиди, на яку італійський посол запросив мене, щоб я показав фільм про Фелліні. Я мав честь сидіти за одним столом із Джиною. Набравшись сміливості, запитав її, чи погодилася б вона зіграти невелику роль. Джина мала приміряти лисий парик Бродського, відкинути його і сказати, що сьогодні не в дусі. Вона дала згоду. В очікуванні чергового траншу, ми мусили відмовитися від цього.

Щодо документальності, зберігається великий архів фотографій Бродського. Йосип належав до тих людей, які завжди говорять, щоб їх не знімали, мовляв, погано виходять. А самі спиною відчувають, що їх знімають, і прекрасно, артистично себе поводять. Є великий фотоальбом Маріанни Волкової, коли Бродського знімали на автоматичній швидкості. Він поважно приходить на студентський вечір, у краватці, піджаку, читає вірші, знімає піджак, закидає краватку на бік, просить каву. Кава капає йому на сорочку. Він обливається потом і продовжує читати вірші. Я мріяв із цього циклу зробити окремий епізод, але фільм не безрозмірний. Крім того, його батько був професійним фотографом. У Нью–Йоркському музеї збереглося багато фото з сімейного архіву. В Америці мені дали три касети з вечорів у ресторані «Російський самовар», співзасновником якого був Бродський. Я з насолодою довгий час слухав, як він там співає. Тоді вирішив використати уривки з цього відео і дозняти Бродського у колі друзів. У старшому віці поета грав Григорій Дітятковський, який народився у Києві. Він настільки злився з образом Бродського, що документаліст Герц Франц не міг повірити, що це актор. Для мене — це комплімент, коли професіонали постановочні речі приймають за хроніку і навпаки.

— У фільмі є фраза «Ми останнє покоління, яке займається культурою». Від кого це більше — від вас чи Бродського?

— Одна критикеса дуже образилася на цю фразу. «Як це так! Мені Ліза Боярська Шопенгауера цитувала». Вона звинуватила мене в тому, що я — сучасник Бродського і вписав себе у покоління людей, на яких закінчується культура. Насправді, це цитата із Бродського. Він був великим філософом.

— Кілька ваших фільмів зроблені на основі графіки відомих людей. Вам цікавіше працювати з чужими малюнками?

— Дехто думає, що там знімати? Картинки готові, залишається тільки розкласти. Насправді це найскладніше, коли маєш справу з готовим матеріалом і з нього маєш створити осмислену композицію. Куди складніше, ніж придумати все з нуля. Тоді всі культурні люди непогано малювали — Гоголь, Достоєвський, Лермонтов. Я подумав, для чого? Це виховувало артистизм, розвивало не тільки руку, а й око та увагу. Графічна творчість у людей ХІХ століття — це приклад уваги і поваги один до одного.

Усім відомі малюнки Пушкіна і Фелліні. А от у Бродського по всьому світі є сотні нерозпізнаних малюнків на різному папері, листівках, серветках — він дуже багато малював усюди і всім. Цим цидулкам судилося розчинитися у світовому просторі. Хоча великий масив зберігається в однієї колекціонерки в Петербурзі.

Кіно, кіне чи «УБОН»

Перед завершенням зустрічі Андрій Хржановський закликав молодих режисерів і аніматорів навчитися слухати самих себе, чути звучання, яке дасть зрозуміти, що ви готові творити.

— У мене було безліч ситуацій, з яких я робив творчі мітки, які пам’ятаю і лелію глибоко в душі. Зі свого досвіду можу сказати, що має знати режисер і людина, яка займається мистецтвом. Має знати все, що потрібно, а їй потрібно все. Не бійтеся цитувати. Режисер складається з цитат, як лев із добре перетравлених ягнят. Якщо ви прочитаєте все, що було написано Всеволодом Мейєрхольдом і Сергієм Ейзенштейном, ви будете краще й багатше сформованими творчими натурами.

Про букви і смисли

— Щось зрозуміти для себе, сформулювати мені допомагають дві історії. Першу розповів один документаліст, який знімав в азіатській республіці. Треба було підготувати документ і написати «Міністерство кінематографії». Секретар приходить до начальника і питає як правильно кіноматографії чи кінематографії.. «Звичайно, що кінематографії». «Але ж кіно», — не може заспокоїтися секретар. «Ну як тобі сказати, є кіно, а є кіне». Я вважаю, що фільми теж ділять на кіно і кіне. Я роблю фільми для себе, тому знімаю кіно. Я не маю права вважати глядача дурнішим за себе. Якщо я не зовсім дурень, тоді глядач попадеться не гірший. Глядача треба виховувати. Це одне із найважливіших завдань не тільки кінематографістів, а й керівників наших держав, які професійно розрушають інструмент культури, послідовно, методично, безсовісно створюючи собі електорат потрібної якості. Але погані фільми, тобто кіне, теж треба дивитися. Вони стимулюють знімати краще.

Друга історія трапилася зі мною на півдні, під час мертвого сезону. В кіосках на набережній виставляють фотографії з підписами тих, хто відпочивав. На одній із фото помітив групу людей із підписом «Красний УБОН». Вияснилося, що це «управления бытового обслуживания населения». Тоді я зрозумів, що кіно, зокрема комерційне — теж УБОН. Хоча є фільми іншої якості. Я з великою повагою ставлюся до того і до іншого.