Казки не для людей і премії не для дітей

...Приблизні контури актуальної літератури завжди можна було визначити за рахунок такого резонансного явища, як літературна премія, а соціокультурні тенденції в суспільстві навіть структурувати — згідно з відповідними принципами преміювання. З уваги на це вільно буде зазначити, що інститут російських літературних премій останнім часом значно демократизувався. Звісно, одні з них, як, наприклад, традиційна премія Солженіцина, залишаються на несхитних позиціях класицизму в літературі, натомість «Російський Букер», так само опозиційний щодо юнацького максималізму і загалом модерного західництва, несподівано вирішив омолодитися.

Ностальгія «по настоящему»

Прикладом вищезгаданих тенденцій може слугувати минулорічне нагородження премією «Російський Букер» постмодерністського роману «Бібліотекар» молодого харків’янина Михайла Єлізарова (свого часу виїхав до Німеччини, а нині мешкає в Москві). Слід додати, що того ж року до фінального списку цієї незалежної премії потрапили здебільшого молоді, але знакові представники, «нового покоління» російської постмодерної прози на кшталт Германа Садулаєва та Іллі Бояшева, які виросли на творах Пєлєвіна з Сорокіним.

Цього року «Російському Букеру», звичайно, важко закинути загравання з постмодерними темами, актуальними сюжетами і ревізіоністською сюжетністю, але віковий ценз лауреатів продовжує триматися більш–менш «молодіжної» планки. І нехай лауреаткою стала Олена Чижова з романом «Час жінок», втім, короткий список премії наразі ознаменований досягненнями чоловічої збірної письменницької Росії. Серед яких, зауважмо, романи «Журавлі та карлики» Леоніда Юзефовича, колишнього лауреата премії «Національний бестселер», і «Єлтишеви» Романа Сенчіна, за попереднім романом якого «Поховайте мене за плінтусом» у Росії знятий черговий симптоматичний фільм про недалеке радянське минуле. Свіже твориво російського автора не менш ностальгійне, адже мова у ньому про непохитні соціалістичні цінності, коли, здавалося б, варто лише «вести себя по–человечески, исполнять свои обязанности и за это постепенно будешь вознаграждаться — повышением в звании, квартирой, увеличением зарплаты, из которой, подкапливая, можно собрать сперва на холодильник, потом на стенку, хрустальный сервиз, а в конце концов — и на машину». Це нічого що згодом «раздражала съежившаяся от вещей, выросших сыновей и располневшей жены квартира; раздражало гудение газовой колонки; раздражала служба, однообразная, отупляющая, не приносящая нормальных денег; раздражали дорогие машины на улицах, нарядные витрины, пестрые людские ручьи на тротуарах», оскільки соціалізм в одній, окремо взятій, душі давно вже збудовано.

Карлики на мосту

Хай там як, але лауреатами не менш престижної, більш грошової і ще більш державної російської премії «Велика книга» цього року стали знов–таки вищезгадані учасники короткого списку альтернативного «Російського Букера» — а саме Леонід Юзефович з романом «Журавлі та карлики» і Олександр Терехов із романом «Кам’яний міст». Наразі державний статус премії дозволив і погратися в сумнівну альтернативну історію постмодерного кшталту, і згадати про сувору стилістику соцреалізму в літературі.

Так, «Журавлі та карлики» Юзефовича — це забойна фантасмагорія про чотирьох авантюристів на тлі вікопомних подій у Москві 1993 року. Себто такий собі «роман з історією», звідки отримуємо і привіт з епохи ларьків, спирту «Рояль» та бандитів у малинових піджаках, і квиток на екскурси в історію російської Смути XVII століття. В основі ж твору — міф про журавлів і карликів, чи пак — про реформаторів і ретроградів землі руської, який у виконанні відомого російського автора вражає масштабністю сюжету, вишуканістю форми і на диво досконалою композицією. Хоч стилістика в автора «Журавлів та карликів», ніде правди діти, скидається на «Родичів» Дмитра Ліпскерова, а іронія нагадує «Generation П» Віктора Пєлєвіна.

У другому романі–лауреаті «Великої книги» назвою «Кам’яний міст» Олександра Терехова буйним цвітом квітне притухлий було пафос антисталінізму. Так само в історії кохання кремлівської парочки (таких собі Ромео і Джульєтти 1940–х років) вистачає і антирадянської екзотики у вигляді фашистської організації підлітків у воєнній Москві, і ревізіоністських амбіцій самого автора. У результаті пошук історичної правди обертається банальним детективом і романом–сповіддю про життя «червоної» аристократії, яка, повіривши у «вільне кохання», дорого заплатила за свою пристрасть. Цікаво, що свого часу блокадний роман «Спати і вірити» Андрія Тургенєва (псевдонім відомого критика В’ячеслава Куріцина) на цю саму антирадянську тему часів ВВВ, але з більшим містико–ігровим і авантюрним діапазоном, так і не став лауреатом будь–якої офіційної російської премії на кшталт «Великої книги», хоч у шорт–листі кількох із них значився. А була це в Тургенєва «усього лише» чергова спроба осмислення новітньої історії на зразок «Доктора Живаго» Пастернака, «Вічного поклику» Іванова і «Московської саги» Аксьонова.

Гола правда для борcуків і мікробів

Традицію збереження жанрово–родових зв’язків у сучасній літературі «альтернативного» кшталту демонструють також цьогорічні лауреати нової російської премії «НОС (Нова словесність)». У її коротких списках — Андрій Аствацатуров із романом «Люди в голому» і «Казки не для людей» Андрія Степанова. Щодо вищезгаданих формальних зв’язків варто зазначити, що твориво першого з них — це, з одного боку, непогана інтелектуально–мемуарна проза в стилі Сергія Довлатова, в якій чимало рефлексій, спогадів і навіть пародій (наприклад, на «фекального» Володимира Сорокіна і «постструктурального» Мішеля Фуко). З іншого боку, не дивно, що строкатий дебют Аствацатурова — професійного філолога і онука відомого радянського літературознавця–формаліста Жирмунського — це новомодний роман про радянське дитинство і університетську юність пітерського «інтелігента в окулярах», в якому чимало дотепних глав про школу, туалети, кримський общєпіт і палких дівчат із філфаку. Словом, про сумну самотність у веселому колективі. «Один — это не тогда, когда людей рядом нет, — значить автор «Людей в голому». — Один — это когда у тебя ничего нет. Никаких вещей. Твоих вещей. У тебя есть школьная форма, ранец, пенал с карандашами, тетради, учебники. Учебники не твои, а библиотечные. В них строго–настрого запрещено рисовать. Ты совершенно голый».

У мудрій книжці другого лауреата нестандартної премії «НОС (Нова словесність)» так само спостерігаємо неабияку залежність від традиції: веселої і злої водночас. Воно й не дивно, адже герої «Казок не для людей» молодого пітерського критика Андрія Степанова, який був непоганим колумністом у тамтешньому, рано спочилому в Бозі журналі «Прочтение», походять із призабутої радянської класики. Вдале сполучення фантастики, гротеску і притчі раніше масово зустрічалося лише у дозволених, проте крамольних «Полусказках» Фелікса Кривіна, який на хвилі цієї самої дозволеної до широкого друку «крамольної» сатири виїхав свого часу до Ізраїлю. Утім уже сьогодні трагікомічне чтиво Андрія Степанова, серед героїв якого — мікроб Гриша, борсук Митя і горила на ім’я Іван Тургенєв, які філософствують на всі можливі теми, якось навіть соромно порівнювати з антибюрократичним пафосом Фелікса Кривіна. Краще нехай нагадає нам це явище такого собі Андерсена епохи постмодернізму — вкупі з Кафкою, Конфуцієм і заодно «Петербурзькими казками» Олександра Кабакова.

Україна — не Росія?

Таким чином, як бачимо, сучасна преміальна література в Росії живе окремим, зваженим на шальках невипадкового успіху, життям. Складається враження, що деякі з її авторів пишуть винятково для того, аби потрафити високому журі, здобувши високу державну чи не дуже нагороду. Адже після цього тиражі з презентаціями забезпечені, оскільки сучасний читач реагує лише на конкурсні імена і преміальні бренди. А те, що вибір згаданого журі ніби замасковує літературу під вимоги ринку, «омолоджуючи» її автуру, тематику і жанрове виконання, то на це також існує своє роз’яснення. Річ у тім, що сучасною літературою — як у старі добрі часи соцреалізму — в Росії активно цікавиться висока державна влада, запрошуючи до себе на президентські бесіди нових і модних авторів, часто–густо навіть замовляючи їм романи на актуально–державні теми, а також сумлінно підтримуючи проведення нарад молодих письменників у затінку патріотичних берізок Підмосков’я. Зрештою, просто засновуючи нові літературні премії з чималим преміальним фондом.

Звичайно, будь–яка премія, як мовилося вище, лише допомагає зустрітися автору з читачем і заодно відстежити літературний процес для популярної статистики. Шкода, що порівняно з Росією українські державні премії в галузі літератури здебільшого мають не актуальний, а хіба що жанровий характер, відзначаючи здобутки офіційних авторів у традиційних формах письменства. Акцентувати на інноваціях у класичних жанрових форматах на високому преміальному рівні не прийнято, загравання з офіційною історією не вітаються, віковий ценз у черзі за Шевченківською премією залишається головним критерієм успіху в преміальних перегонах. Власне, ніяких перегонів не існує, варто лише стати у преміальну чергу, подавши книжку на розгляд комітету, і через якийсь там десяток років попереду замаячить заповітне віконечко лауреатської каси.

Порятунок, як завжди, в казках не для дітей. Саме так можна назвати українську преміальну літературу, що посідає лауреатські місця на таких престижних конкурсах, як «Коронація слова» чи «Золотий Бабай». Якраз цим форматом конкурсного продукту, розрахованого не на читацьку увагу, а на випадкову неуважність журі, українські премії мало чим відрізняються від своїх російських посестер. Дружба не знає границь, товариші, і на це нема ради. Самий лише сурогат на книжковому ринку, куди наш люд ходить по Акуніна з Марініною і Толстою.

Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО