Стерилізація як пігулка від життя

Однією з найстабільніших складових українського театру сьогодні залишається його вперте небажання впускати на сцену сучасну вітчизняну драматургію. Наші послідовники справи Чехова і Шекспіра гучно обурюються такою несправедливістю, в театральних афішах домінують прізвища класиків, але разом з тим неординарні п’єси сучасних зарубіжних авторів українські режисери намагаються не пропускати. Так, свою драму «Сексуальні неврози наших батьків» швейцарець Лукас Берфус написав лише кілька років тому, а український театр уже тут як тут. У 2008–му «Сексуальні неврози...» з’явилися в репертуарі «ДАХу»: Владислав Троїцький представив постановку під девізом «Шок — це по–нашому», де були й оголена героїня, і розлита на підлозі вода, і скляні кабінки, що забезпечували ефект присутності для людей, які не здатні почути одне одного. (Зараз ця вистава знята з діючого репертуару, незабаром театр планує поновити її, вже в українському перекладі). А нещодавно спектакль «Янголятко, або Сексуальні неврози наших батьків» випустили на Новій сцені Театру імені Лесі Українки. Режисер і автор російського перекладу п’єси Алла Рибікова заявила цю постановку як першу виставу проекту «Чи легко бути молодим», за допомогою якого Російська драма планує оновити свій репертуар і встановити більш тісний контакт із молоддю.

Сюжет «Янголятка ...» вражає жор­стокістю, яку глядачеві доводиться множити у кільканадцять разів, коли він усвідомлює, що ця історія — з реального, а не вигаданого світу. Головна героїня — психічно хвора дівчинка Дора (Олена Тополь), яку батьки (Лариса Кадочникова та Олександр Бондаренко) намагаються підтримувати медичними препаратами, але про позитивний результат багаторічного лікування говорити не доводиться. Емоційно знесилена мати вирішує дати можливість доньці перепочити від транквілізаторів, і Дора, не обтяжена традиційним для пересічної людини комплектом умовностей, опиняється наодинці з явищем, що має назву «Життя». Питанням крихітки–синочка, який цікавився у татуся «Що таке гарно і що таке погано?» Дора не переймається. Бо через свою хворобу сама собі відповідає з наївністю дитини: якщо мені подобається — значить, це не може бути негідним, за це не має бути соромно. І коли дівчинку ґвалтує заїжджий Витончений пан (Євген Лунченко) — то вона щиро не розуміє сполоханих батьків, які клянуть негідника на чому світ стоїть. А Дорі це сподобалося, бо їй ніхто не пояснював, що кохання може бути й іншим, а не лише зі стусанами, похапцем в готельному номері й не обов’язково зі збоченцем, якому так подобаються молоді, але обов’язково немиті дівчатка... Їй так само незрозуміло, чому батьки, яких вона застала під час любовних утіх з іншим чоловіком, так розгнівались, дізнавшись, що їх розсекретили? Мама тоді була такою задоволеною, а зараз, коли її викрили, через це свариться — для Дори такий перепад настрою є парадоксальним. А налякані батьки, донька яких просто не здатна сприймати не завжди логічні, але непорушні правила навколишнього світу, вирішують захистити її єдиним, як їм здається способом. Аборт, а потім і стерилізація... Жорстоко? Зате надійно...

Свідком дискусії на тему «Що таке гарно і що таке погано?» у цьому спектаклі була величезна валіза (художник — Олексій Вакарчук), що уособлювала собою світ Дори, яку годували транквілізаторами. Там було темно, тісно, нецікаво й незатишно, але — безпечно. Світ, у якому дівча опинилося потім, прихопивши з собою плюшеве жабеня, виявився жорстоким і немилосердним, брехливим і лицемірним, але назад, у замкнений простір, Дора вже не повернеться. Тут принаймні можна носити спіднички і мріяти: про те, що тебе кохають, про подорож до Росії... І намагатися не помічати деяких вікон, закладених цеглою, як не помічають їх інші.