Фантасмагорія, загорнута у целофан

16.01.2010
Фантасмагорія, загорнута у целофан

Торчалов — Станіслав Боклан.

...Одного разу прихопило у чоловіка серце, поклали його в лікарню. Враховуючи, що чоловік був відомим політиком і науковцем, відповідно, проблем із грошима та потрібними зв’язками не мав, ситуація загрозливою не виглядала: ну, відпочине у палаті «люкс», підлікується та й далі вершитиме свої надважливі політичні та наукові справи. Але одного разу наш герой прокинувся, а йому говорять: усе, Павле Максимовичу, відтоптав ти своє на землі, пора і честь знати. У власну смерть чоловік, звісно, не повірив. Та факти не залишали жодних сумнівів: коли серцебиття відсутнє, а в паспорті стоїть дата смерті, то життя, напевне, і справді в минулому. Після такого початку вистави «Торчалов» у Молодому театрі зародилася підозра, що далі буде багато чорного гумору і філософії. Інтуїція не підвела: драматург Микита Воронов, режисери Станіслав Мойсеєв та Валерій Легін, а також актори цього спектаклю налаштували глядачів саме на таку тональність. А питання, навколо якого обертається сюжет, звучало підкреслено серйозно: чи здатна людина, душа якої прямує на небеса, згадати свій найтяжчий земний гріх?

Чистилище, в якому герої намагалися покаятися в скоєному, художник Лариса Чернова оздобила відповідно до ситуації, в якій опинилися герої: металеві ліжка, деякі — двоярусні, солдатські ковдри, розхитані табуретки, клишоногий стіл... У кутку стоїть шафа з секретом. Так–так, саме з секретом, а не із скелетом: скелет — то для фахівців з анатомії, а тут головна — душа. Коли хтось із мешканців цього так званого гуртожитку згадує свій найбільший гріх — лунає сигнал, дверцята шафи розчиняються і грішник може безперешкодно потрапити на той світ. Компанія у чистилищі підібралася різношерстна. Ліза (Олена Узлюк) тут ще з 1839 року, жвава молодичка у кокошнику й сарафані розповідає, як її домагався сам Пушкін, і пам’ятає пожежу, коли згоріла Москва (потім виявиться, що вона ж своїм, як сказали б зараз пожежні інспектори, необережним поводженням із праскою Білокам’яну й підпалила). Або Сашко Пижов (Олександр Галафутник) — повна протилежність доброзичливій, компанійській Лізі. Цей слизький тип, ходяча провокація з нестійкою психікою лише «косить» під ортодоксального бійця з класовою нерівністю. Насправді ж він наче складається з людських пороків. Погані в ньому самому та його житті так багато, що згадати свій найбільший гріх він ніяк не може. Через що комендант гуртожитку Римма (Римма Зюбіна) посилає його знову на Землю... ні, не жити — страждати. Павло Максимович Торчалов (Станіслав Боклан) свої гріхи згадував дуже старанно, аж до підлого доносу на колегу. Але найбільшим його гріхом... була нездатність розпізнати справжнє кохання. Людям узагалі цей гріх дуже властивий. Це не вбивство, не зрада, не крадіжка. Але наслідки, як у випадку з Торчаловим, від такої сліпоти чи небажання змінити своє більш–менш влаштоване життя, бувають катастрофічними. Хто знає, скільки людей напружують свою пам’ять у цьому проміжку між «до» і «потім», слухаючи гуркіт трамваю, що ходить по колу, але так і не можуть згадати цю «дрібничку» в своїй біографії.

Павла Максимовича залишають жити. «Збій у системі», — пояснює Римма і серце героя забилося гучно і ритмічно. І вже на цьо­му світі йому вручають цуценя: щоб жити, людина має про когось піклуватися.