Приймак тещиного кота зве на «ви», а козу називає дядиною

...Приїхавши в Хорлупи, першим я зустріла пристойно вдягненого молодого чоловіка, який безуспішно намагався підвестися із землі обабіч шляху. І де можна було так набратися з самого ранечку? «Так то він ще з учорашнього не просох! Вони ж у нас напиваються, а тоді по барлогах відсипаються. А цей не встиг, — сміються жіночки в сільраді, яким розповіла про побачену картину. — П’ють, а бодай би їх! Тепер ще й ніби з користю — від грипу рятуються». По тому, яким тоном були ці слова сказані, видно, що живеться тутешнім чоловікам геть не солодко. Як не дружина, то теща отруїть свято душі. Чого–чого, а цього добра, тещ себто, тут вистачає. Бо більш як сотня представників місцевого чоловіцтва живе у приймах. За офіційною статистикою, в Хорлупах титул приймака мають більше сотні чоловіків. Коли зважити, що в селі нараховується 256 дворів, а з них 89 хат–пусток, то нелегке приймацьке ярмо, виходить, тягнуть на собі чоловіки майже в кожній хаті!

Чоловік не ворона, а у дворі — оборона!

Феномен цього дивовижного волинського села безуспішно намагаються вивчити самі його мешканці, тутешні та «оприймачені». Вже 11 років поспіль вони стають і режисерами, і головними виконавцями імпрези, що з простого свята приймаків трансформувалася у фестиваль народного гумору «Прий­мацька січ», який традиційно проводять у травні. Спочатку це дійство проходило в третю неділю місяця, але, як жартує сільський голова Леонід Снігарук, Президент України з ними не порадився і своїм указом на цю ж неділю призначив інше державне свято — День пам’яті невинно убієнних. Отож довелося перенести фестиваль на останню неділю травня. Напевне, це єдиний день у році, коли приймаки можуть сказати своїм тещам все, що про них думають. Як вони їх... поважають, люблять, шанують. Дарма, що при цьому ладні втопити в ложці води, хоч насправді топили у ставку (на одному з фестивалів урочисто втопили опудало тещі). Фантазії організаторів цього самобутнього й колоритного свята, що вже давно переросло рамки сільського та навіть районного, не міліють, бо тема стосунків зятів і тещ — невичерпна, а приймацька доля — тим паче. І наступного року фестиваль теж відбудеться за будь–якої погоди, і політичної теж. Бо все йде, все минає, а приймаки зостаються.

— Людям щороку хочеться побачити якесь нове дійство. Тому доводиться весь час нове вигадувати. Але обов’язково має бути духова оркестра, щоб красиво! — розповідає Леонід Якович. — Як заграє військовий духовий оркестр у сільському парку — хто вдома всидить? Кілька разів уже привозили військових музикантів. Одного разу луцькі цивільні музики приїхали, як начастувалися — по кущах довелося шукати.

— І як ви з тими приймаками боретеся? — жартую.

— А чого з ними боротися? Нормальні люди!

— Так у чарку заглядають, жінки жаліються...

— Що є, то є. Випивають, а де цієї біди немає?

Але, які б ті чоловіки погані не були, в селі без них — ніяк. Хорлупівське жіноцтво з цим давно змирилося. Як же без них поле обробити, сіна корові накосити, заготовити в лісі дров, привезти, порізати? Хоча вже два роки, як на руки місцевого чоловіцтва прийшло значне полегшення — у Хорлупи провели природний газ. Не вірили люди, що доживуть до цієї днини, вклавши в газифікацію всі свої заощадження. Бідкалися, що одні гроші на ощадкнижці пропали, а другі самі в землю закопали. На щастя, помилилися, бо живуть–таки з газом. День, коли запалювали урочисто омріяний голубий вогник, запам’ятається надовго, бо і тут Хорлупи всіх обскакали. Офіційне дійство перетворили в театралізоване свято, на якому були красиві короваї, бутлі сивого бутафорного самогону, а бабця їхала на підводі, як статуя, тримаючи в руках лозунг, що дрова їй уже не потрібні — газ прийшов! Цей та інші лозунги села сусіди позабирали потім собі, щоб скористатися при нагоді. Свої груби та старі котли на твердому паливі передбачливі селяни викинули не всі. Хай будуть про всяк випадок. Хто знає, що з тим газом може ще бути.

У 2008–му ще одне благо цивілізації прийшло в Хорлупи — нова дорога. Вуличне освітлення навіть зробили, правда, не світять ліхтарі ще. Розжилися хорлупівці й технікою нівроку, мають 13 комбайнів, майже півсотні тракторів і коней понад 100. Працюй, живи та радій. Тим більше що до Луцька — рукою подати. Однак село все ще залишається неперспективним. За двадцять років із гаком тут побудувалося лише дві сім’ї, ще дві родини нові хати так і не добудували. Цілі сільські кутки повимирали, й через кожну хату стоїть пустка.

Натомість у завжди бідніших поліських селах за ці два десятиліття намітилася геть протилежна тенденція — молоді сім’ї тут осідали, будувалися, й за цей час у деяких населених пунктах повиростали нові вулиці. Ось такі парадокси. Єдина надія, що через безвихідь почне повертатися у Хорлупи з міста молодь. Або пенсіонери, які у 70—80–х роках молодими виїхали на роботу до Луцька та в інші міста. Тепер ці люди пенсійного віку й на старості, може, повернуться в рідне село, щоб залишити в містах дітям квартири. До Луцька на роботу сьогодні теж доїжджає чимало місцевих. Комусь треба заробити пенсію, а комусь — копійку.

З акторів — у приймаки

...А от заміж за своїх хлопців місцеві дівчата й досі виходять неохоче. І це залишається нерозгаданою таємницею хорлупівського феномену. Як і те, чому колись тутешні дівчата масово привозили й приводили чоловіків у прийми. Невістки в Хорлупах теж є, звичайно, але приймацька братія набагато чисельніша.

Найзаслуженіший приймак і постійний ведучий «Приймацької січі» — кремезний бородань Віктор Пахолюк. Свого часу він поклав на вівтар сім’ї свою акторську кар’єру, залишивши місто і приїхавши жити в село до дружини й дітей. У минулому — прекрасна студентська пора в Києві й навчання в театральній студії Театру імені Івана Франка. Він бачив і чув неперевершених Наталію Ужвій та Богдана Ступку (останній навчав Пахолюка сценічній майстерності) та навіть мав щастя грати з ними в епізодичних ролях. У «Фараонах», наприклад, грав хлопчика–посильного: «Тітко, а дядько казали...». Хай малесенькі ролі, миттєві, але з корифеями стояв на одній сцені! Йому випало щастя проживати у квартирі, де жив колись Амвросій Бучма, й дивитися на могутній Дніпро з вікон його квартири. Потім була акторська робота в театрі в Рівному, гастролі, поїздки, нові знайомства, незабутні враження. І після всього цього взяти й поставити хрест на улюбленій роботі та приїхати в село! Назавжди. Як ви думаєте, хто здатен навернути чоловіка на такий подвиг? Тільки жінка! І кохання. Запитую у Віктора Віталійовича: як же він здався? І чи не шкодує, що колись відважився на цей крок?

— А так і здався. Знайшов чорта через дорогу! Маю на увазі тещу, дай їй Боже здоров’я. У Хорлупи я з батьками переїхав з Дідичів. Тут по сусідству й знайшов свою майбутню дружину Зою. Одружився відразу після армії і за три роки нажили доньку й сина. Хоча з цих трьох років разом були, може, з півроку. Із житлом у місті питання не вирішилося. Дружина в селі, я на гастролях. Терпіла вона, терпіла, а потім поставила питання руба. І я здався. Для мене було щастям іти на роботу, мерзнути в холодних готельних номерах на гастролях, бо театр був моєю стихією. Мурманськ, Іркутськ, Чита, Байкал — коли б я ще потрапив туди? Все залишилося у спогадах... Чи не шкодую? По всякому думав. За великим рахунком ні. Хоча було важко звикати до життя без театру. Але подивлюся зараз на дітей, на улюблених онуків — а як же без них?

— У селі теж не сумуєте без акторського хліба. Доклали своїх рук до фестивалю народного гумору «Приймацька січ», що проводиться в Хорлупах уже 11 років. Прославили хорлупівських приймаків на всю Україну. Приймацький хліб насправді такий гіркий?

— У мене чудова теща. Знаєте, що треба, аби теща була добра? Два телевізори в хату. Один їй — у кімнату, а один — собі. І всі проблеми вирішуються. Я так і зробив. А на тещ всіляких надивився. На чужих весіллях…

— І скільки на вашому рахунку проведених весіль?

— Понад тисяча точно. На весіллях я цілий рік. Коли немає посту, звичайно. Бо я ще співаю в церковному хорі.

— Чула, що ви навіть доньчине весілля змушені були перенести на іншу дату через приймацький фестиваль. Родина зрозуміла?

— А що їм залишалося робити? Весілля можна перенести, а фестиваль — ні. Ледь зі сватами не посварився. Окрім весіль і ювілеїв, доводиться проводити корпоративні вечірки в різних містах і областях. Так що старість удома не застане. Хоча чоловіків старих не буває, старий тільки чобіт! Маю замовлення на один ювілей аж на 2014 рік. Та я не доживу, може, кажу замовниці, а вона наполягла на своєму: запиши у свій зошит і край!

Новорічні свята для Віктора Пахолюка — теж звичайні трудові будні. Бо, коли народ святкує, проголошуючи новорічні тости й піднімаючи келихи з іскристим новорічним напоєм, він працює в поті чола. Його чекають на багатьох корпоративних вечірках у Луцьку й не тільки. Родина вже звикла, що чоловіка, тата, а тепер ще й дідуся, рідко застанеш вдома у вихідний чи святковий день. Життя у поїздках — це не лише про водіїв та артистів. Тамаду теж ноги годують, як і журналістів. Для Віктора Віталійовича виступи перед публікою — то не просто його шматок хліба. Це кисень, без якого не може існувати жоден справжній актор.