Коли відбирає мову — в’януть вуха

09.01.2010
Коли відбирає мову — в’януть вуха

Помилки в дитячих книжках — не рідкість.

Одного дня я дала обітницю мовчання (є така духовна практика у християнстві та інших релігіях світу). Вирішила помовчати, аби відчути і зрозуміти: що це дає для душі й тіла. Переконалась на власному досвіді: дає дуже багато. Це просто окрема тема для розмови. Але один аспект не можу обминути. Отож мова піде про...мову. У ту мить, коли мовчиш (особливо під кінець дня), глибоко усвідомлюєш, яким даром усіх нас нагородив Творець. І як ми, не замислюючись, нехтуємо ним щодня: коли когось ображаємо, підвищуємо голос, коли зриваємось і переходимо на крик... Без мови ми ж ніхто... Добре, що того дня мене виручав папір і ручка, бо були такі кумедні ситуації, коли мою мову жестів домашні не розуміли. Тоді я ще раз для себе назавжди усвідомила, який великий дар нам дав Творець, створивши писемність. От тільки чи все це ми насправді глибоко усвідомлюємо й розуміємо?

 

Ворони і жаби — безграмотні

Я тримаю у руках дитячу книжку «Вірши про звіряток». «Яка мудрагельна машинерія!» — вигукнула б рідна тітка мого чоловіка, якби була жива. Вона завжди так казала про те, чого сама достеменно не могла второпати. От–от, мудра машинерія, але не люди були причетні до цього видання. Тираж 10 тисяч! Віддруковано у видавництві АТЗТ «Издательство «Донеччина» з готових оригінальних форм. З останнім не можна не погодитись! Бо оригінальність видавців (а це «Проф–пресс») не обмежується одним заголовком. Перегорнувши другу сторінку, читаємо: «На ганку блищить кільце, помітила ворона це. Сіла, каркає: «Кошмар! Де ж хазяїн? — Кар–кар–кар!».

Перегортаємо ще одну сторінку книжечки і бачимо, що й донецька жаба далеко не втекла від своєї землячки ворони, бо сидить посеред болота і хоче, напевно, покінчити життя самогубством, бо каже: «У зеленому болоті жити я не маю хоті...». Чи то від воронячого «кошмару», чи то від якої іншої болячки. Видавці першопричину жаб’ячого настрою, певно, точно знали, а нам залишається лише здогадуватися, бо ж слово «хіть» самі знаєте що означає. Шкода тільки дітей, які цю чудасію вже прочитали або ще тільки збираються зробити. І книжковий жук на наступній сторінці вперто не хоче кружляти, він все «кружить і кружить».

Через тиждень заходжу в одну з тернопільських книгарень і не вірю очам своїм. На полиці лежить розкішне видання для дітей «Христос рождається». І що я бачу? На обкладинці знову величезними буквами написано «Вирши, колядки, щедрівки». Не «вірші», а саме «вирши». Солідне столичне видавництво «Лелека» допустило такий ляп! Це ще раз свідчить про те, що україномовні коректори мають мало практики, їхня мова російська. Якби такий казус трапився в радянські часи, то увесь тираж був би забракований і той, хто допустив таку помилку, поніс би фінансову відповідальність.

«МікТроавтобуси» — «бувші» та нові

Переді мною рекламні проспекти місцевих банків, євромагазинів, візитівки «крутих» підприємців. І я з жахом вчитуюсь: «Сьогодні замовляєте, завтра забЕраєте», «Тут представлено фірмову техніку для любого (треба — будь–якого) українського покупця», «Считайте (треба — рахуйте) відсотки», «Процентна (треба — відсоткова) ставка у твоїх руках», «Видавництво «Радник плюс» презентує другу оновлювану (треба оновлену) книгу...», «Мебельний (треба меблевий) магазин», «Запчастини до мікТроавтобуса нові та бувші» (треба — ті, які були у користуванні).

Улітку мені довелось побувати у колишній столиці нашої України — Харкові. Мало не на кожному кроці місто рясніло рекламними щитами, де повідомлялось про те, що ціни впали «навпіл». Коли я почала обурюватись, мене заспокоїли, мовляв, треба тішитись, що почали робити хай хоч такі, але перші кроки. (Навпіл можна розрізати яблуко, а ціни падають — наполовину). А на етикетці гарнірної квасолі (купленої у Харкові), я знайшла аж чотири (!!!) помилки. Утім усе це квіточки у порівнянні з тим, яку продукцію «жене» київське видавництво «Океан сюрпризів». Судіть самі. Це дуже добре, що у нас згадали за свекрух, хто ж як не вони причетні до появи на світ наших чоловіків. Але робити на святковій (подарунковий варіант) листівці напис «Моїй свекрові», повірте, це нонсенс. Хіба можна повірити в те, що у видавництві не знають, що українською мовою буде не «свекровь», а свекруха?

Харківське видавництво «Свято» з особливою турботою ставиться до своїх покупців, аби в них завжди був гарний і веселий настрій. Щоправда, після того, як я побачила їхню святкову листівку, де золотими літерами витіснено: «Любій донці», повірте, настрій у мене зник геть. Мені здається, треба бути останнім двієчником у школі, аби не знати, що у слові «доньці» пишеться м’який знак! Схоже на те, що у всіх, хто причетний до вищезгаданих мовних недоліків, або із культурою не все гаразд, або їм періодично відбирає мову... Або — слів нема, домислюйте самі.

Валентина СЕМЕНЯК