Обласний голова Закарпаття Іван Різак.
Наприкінці березня виповнилося півтора року з часу призначення Івана Різака головою Закарпатської обласної держадміністрації. Ніби невеликий час. Але в новітній історії Закарпаття період правління Різака буде виділений окремо — ніколи ще область за роки незалежності не зазнавала такої брутальності. «Різаківщина» стала синонімом усього того, чого ми хочемо позбутися ще з радянських часів.
Як так сталося, що доволі молода людина (38 років) зі званням кандидата наук, мешкаючи у найзахіднішій області України, сповідує стиль керівництва комуністичної епохи? Пояснення цьому нескладне. Психологічний тип Івана Різака — це тип партійного функціонера командно-адміністративної системи. Він зробив типову для партійного лідера кар'єру. Після університету очолив Закарпатський молодіжно-демократичний союз (комсомол у нових умовах). Далі став заступником керівника секретаріату облдержадміністрації, завідувачем оргвідділу, заступником голови ОДА і зрештою «губернатором». Ну і, звичайно, партійна робота, без якої пан Іван не потрапив би в таке високе крісло, — секретар Закарпатського обкому Соціал-демократичної партії України (об'єднаної), член есдеківського політбюро тощо.
Таким чином, своє свідоме життя Різак провів у бюрократичних кабінетах, де одним давав інструкції та настанови, а від інших — приймав. Недарма опоненти закидають йому відсутність досвіду, пов'язаного з конкретним фахом.
Подейкують, що вознесення бобовищанського Івана почалося після виборчої кампанії Медведчука на Іршавщині. Саме Різак супроводжував лідера есдеків у поїздках по округу від закарпатської влади і своєю беззаперечною лояльністю та вірним служінням завоював симпатії грошовитого столичного гостя. Очевидці твердять, що захоплення Різака своїм партійним шефом таке велике, що він його буквально копіював.
Окрім особистих даних, велику роль зіграло і оточення. СДПУ(о) є партією старого, ленінського, типу. (Навіть термiнологiя у них до болю знайома — обком, політбюро, пленуми...). Тому «яке їхало, таке й здибало»: партії пощастило на Різака, а Різакові — на партію. Для Закарпаття ж півторарічне правління Різака стало поверненням у старі, комуністичні часи. Хоча, мабуть, і за комуністів такого свавілля не спостерігалося. Усе, що зараз критикують підручники з історії у радянському ладі, знову ожило на Закарпатті.
Нехтування думкою людей стало тотальним. Люди знову перетворилися на «гвинтиків», які безжально викидають, якщо вони заважають. Яскравим прикладом авторитарності влади є вибори в Мукачевому, думка виборців якого «губернатора» абсолютно не цікавить. «Сказав люміній — значить, люміній». Себто кандидат від есдеків Ернест Нусер.
Призначення Івана Різака на посаду виглядало як подарунок від СДПУ(о) на його іменини. Зазвичай на день народження, подейкують, закарпатська «Біла хижа» ломиться від натовпу різних начальничків, які один поперед одного біжать привітати Івана Михайловича цінним презентом. Усе як «нагорі»...
Іван Різак знову повернув на Закарпаття однопартійні часи. «Кадрова лихоманка», яку затіяв новий голова, насправді має одну мету — всюди розставити своїх людей. Принцип «Хай дурень, аби свій» може обернутися для Закарпаття катастрофою у багатьох сферах. Призначення на керівні посади есдеків викликає вже не сміх, а обурення. Деякі з новопризначених є просто пародією на спеціалістів. Зрештою, це демонструє мізерний кадровий потенціал СДПУ(о). Натомість фахівців, які мають авторитет і позицію, звільняють через «не ті» політичні погляди або й просто так, бо вони займають стратегічне крісло.
Давнє більшовицьке гасло «Хто не з нами, — той проти нас» стало головною ознакою «різаківщини». Область ще не бачила такого масштабного силового тиску на опонентів. Задля цього «губернатор» домігся зміни керівників усіх силових відомств області. Деяких довелося міняти навіть двічі. Окрім того, аналітики говорять про змичку обласного голови з кримінальними авторитетами.
Жертвами «губернатора» стають якраз ті, кому довіряє народ, — народні депутати Сергій Ратушняк та Віктор Балога, міський голова Мукачевого Василь Петьовка та Хуста — Михайло Джанда. Події, які нині розгортаються в Мукачевому, — мабуть, найяскравіший приклад брутальності влади, засуджений навіть Парламентською Асамблеєю Ради Європи та Держдепартаментом США. Якого ще визнання потрібно Різакові? Без сумніву, його прізвище увійде у підручники політології. Правда, зовсім не з тими оцінками, як йому мріється.
Інколи здається, що демагогія закарпатської влади перевершує навіть радянську. Дута статистика, самовихваляння на межі фантастики (мовляв, Закарпаття — найперше в Україні), великі портрети місцевого керівника в кожному номері відданих йому газет, всіляке паплюження опонентів — невід'ємні характеристики «різаківщини». А брехнi у виконанні лауреатів журналістської премії «Мадам за викликом», які спеціалізуються на різаківській пропаганді, просто не має меж.
Найновішим прикладом демагогії стала заява Різака, що він проти закриття незалежного мукачiвського телеканалу «М-студіо», хоча кожному закарпатському дітлахові зрозуміло, чиїх рук це справа.
Особиста трагедія Івана Різака полягає в тому, що він не переріс рівень партійного фукціонера. Він залишився «бійцем партії», не розуміючи, що за посадою має грати іншу роль — набагато ширшу і важливішу. Роль консолідуючу, а не пригноблюючу.
Секретар обкому СДПУ(о) і далі своє головне завдання бачить хіба в тому, щоб справно виконувати вказівки вищого начальства і віддавати — нижчому. Різак так і не зрозумів, що живе в іншу епоху. Він був би непоганим керівником рокiв зо двадцять тому. Сьогоднішній час потребує інших лідерів, які здатні впоратися з викликами доби сучасними, а не печерними методами.
Живучи в центрі Європи, непогано було б роздивитися, що діється навколо і яких лідерів мають наші сусіди. А там у першу чергу сповідується інтелект і толерантність, вміння знайти компроміс і консолідувати суспільство. Закарпатський же «губернатор» бавиться у «войнушку», не усвідомлюючи, що керівник краю має не шаблею махати, а дбати про інтереси простої людини.
Різак поводиться так, наче після нього — хоч потоп. Звідси й безжальність та безкомпромісність. Але ж відставка — питання часу. За неповні 13 років Закарпаття мало п'ятьох керівників. На кожного в середньому припадає трохи більше двох років. Добігає кінця і правління Різака, яке буде згадуватися у найчорніших барвах. Як тоді він буде дивитися в очі закарпатцям? Чи так, як колега по партії Сергій Устич, забереться звідси подалі?
Минулорічні мукачівські вибори стали особистою поразкою Івана Різака. Він сам себе загнав у глухий кут. Бажаючи будь-що довести, що в місті над Латорицею мером стане його кандидат, не розрахував свої сили. 80-тисячне Мукачеве, за влучним висловом голови спеціальної слідчої комісії Верховної Ради Юрія Оробця, стало «Сталінградом для СДПУ(о)». А в ролі замерзлого Паулюса виявився бобовищанський Іван, нині голова області.
Аби показати, що це не так, він щораз більше доводить ситуацію до абсурду. Попри білозубу посмішку та гучні заяви, що «Балога і Петьовка, без сумніву, програють», влада на перевиборах не реєструє опозиційних кандидатів, закриває єдиний мукачівський телеканал та радіостанцію і навіть не виконує рішення суду.
Морально Іван Різак уже програв і другі вибори, організовані після перевороту, проведеного з Києва однопартійцями по СДПУ(о). Адже й цими виборами життя не закінчиться, після них будуть наступні. І рано чи пізно посаду міського голови займатиме той, кого обере громада, а не кого призначить черговий партійний начальничок із «Білої хижі».
Утім є таки й позитив у «різаківщині». Тепер нелюбов до СДПУ(о) стала на Закарпатті тотальною. Заслуга Різака полягає в тому, що він розбудив антипатію навіть у аполітичних закарпатців — викладачів Ужгородської школи мистецтв чи мукачівських пенсіонерок, які дивилися серіали на «М-студіо».
Улітку минулого року впливова газета «Дзеркало тижня» надрукувала всеукраїнський рейтинг «губернаторів». За рівнем довіри земляків Іван Різак займав «почесне» 19-те місце серед 24 голів облдержадміністрацій. Йому тоді довіряло лише 6,5 вiдсотка закарпатців. Ясна річ, що тепер їх стало ще менше.
Не дивно, що Різак не може похвалитися жодною гучною перемогою на виборах, на відміну від його опонентів, які мають постійні симпатії виборців. Хоча поки що вся Україна переживає «пору різаків» — голосували за одних, а владу отримали зовсім інші. І авторитаризм, встановлений різаками та їхніми патронами, якраз і наближає той час, коли таким керівникам буде сказано «ні».
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
