Чому з інституту зникає мистецтво?

05.12.2009
Чому з інституту зникає мистецтво?

Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.

У номері від 23 жовтня «Україна молода» повідомляла про непросту ситуацію, яка склалася в Київському державному інституті декоративно–прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Нагадаємо, студенти цього вишу висловили недовіру своєму ректору Володимиру Ляхоцькому та оголосили безстроковий страйк. Одностайність зі спудеями тоді виявила й чимала частина викладачів інституту. Вже через кілька днів студенти зрозуміли, що зможуть простояти під рідною альма–матер і до Нового року, а нічого не зміниться. Тому вирушили під стіни Міністерства освіти. Тут їм і справді вдалося домогтися створення спеціальної комісії, яка наразі розглядає ситуацію у ВНЗ та має вирішити подальшу долю ректора Ляхоцького. Відтак після семи днів страйку студенти повернулися до своїх аудиторій. Але сьогодні у них знову з’явилися побоювання, що розпочату справу (а студенти принципово домагаються зміщення з посади ректора) так і не буде доведено до кінця. Надто дивною видається політика Міносвіти. В самому міністерстві скарг з Інституту декоративно–прикладного мистецтва зібрався уже цілий стос, одначе на них надходять банальні відписки. Відтак є побоювання, що й справу ректора спустять на гальмах...

 

Ви ж самі за нього голосували...

Володимир Ляхоцький на посаді ректора інституту перебуває ледь більше року. Проте за цей короткий час із ВНЗ розбіглася третина викладачів досі дружнього колективу. Хтось не витримував і йшов сам, із кимось просто не подовжили контракт. «Торік наш ректор зібрав збори і пообіцяв, що влітку ми перейдемо на четвертий рівень акредитації, — розповідає студент–шестикурсник Юрій Доріченко. — Але задля цього потрібні деякі кадрові зміни. Мовляв, викладацький склад інституту — це художники, які не мають вчених звань. А для підвищення рівня акредитації потрібні професори. Так з «вишу» почали зникати митці, які пропрацювали в інституті по 20 і більше років, а стали з’являтися фізкультурники, медики, психологи, військові».

«Шкода, що мене не запрошують на засідання міністерської комісії. Я міг би розповісти багато цікавого про колишнього керівника, — додає екс–проректор інституту Роман Дяків. — Нинішній ректор нікого не чує. Я намагався мати з ним діалог, але це нереально! В монолог ректора й слова не можна вставити. Тож, розуміючи, що він може втриматися за підтримки Міносвіти ще довго, я подав заяву на звільнення. Ректор не приховував радості: ви йдіть, а ми вас випровадимо з почестями — представимо на Заслуженого працівника освіти України. Я й пішов, бо хочу нормально творчо працювати, а не постійно з’ясовувати стосунки. Пригадую, прийшов на урочистості з нагоди 70–річчя ін­ституту, студенти мене обліпили й питають: «Романе Степановичу, чим вас нагородять?». Я кажу: «Дорогенькі, ну хіба мені можуть вибачити, що я маю свою точку зору?». І справді. Попри рішення вченої ради, яка одноголосно проголосувала за присвоєння мені звання Заслуженого працівника освіти, ректор відповідне подання не підписав. Натомість своїх людей, які пропрацювали у ВНЗ по чотири–п’ять місяців, нагородив! Власне, не в нагородах річ, а у ставленні до людей і ввіреної йому справи. Мені особисто прикро за інститут, який розвалюється на очах, і шкода студентів, адже це дуже талановиті молоді люди. Тому на прохання студентів я погодився підтримувати їх, бо не можна допустити, щоб молодь побачила безвихідь у нашій державі».

«У міністерстві нам кажуть: що ж ви хочете, ви самі за нього голосували, — каже старший викладач кафедри живопису Володимир Прохоров. — Не буду кривити душею: я й справді, як і багато моїх колег, голосував за Ляхоцького. Але я голосував за людину, яка на трибуні обіцяла одне, а насправді робить зовсім протилежне!»

«Я тут і викладач, і паспортист, і юрисконсульт, — приєднується до розмови співробітниця ВНЗ Наталія Соколова. — А коли справа торкається авансу, то з’ясовується, що я працюю на... 0,25 ставки. Натомість офіційно зовсім інша людина значиться та отримує зарплату, премії, тоді як я виконую всі її обов’язки. Я разів десять ходила до ректора, щоб з’ясувати це питання. Натомість тільки почула: «Заберіть цю Соколову! Вона божевільна!» Ось така «конструктивна» розмова з керівником. Я написала заяву в МОН, була на прийомі в двох заступників міністра. І не знаю, кому ще поскаржитися, аби нас нарешті почули? Голова міністерської комісії пан Коровайченко під час нещодав­ньої зустрічі каже нам: «У вашому інституті не такі вже й погані справи, вікна он стоять!» (з ініціативи пана Ляхоцького в інституті поставили металопластикові вікна. — Авт.). Але донедавна і в академії водного транспорту теж були нібито непогані справи. Доки ректора не звинуватили в педофілії! Чи знає міністерство, які люди керують нашими ВНЗ?»

П’ятірок і стипендій теж буває багато

Те, що розповідають «УМ» студенти про діяльність свого ректора, місцями можна порівняти хіба що з фантазіями столичного мера. Бо як вам, наприклад, оце! «Наприкінці минулого семестру пан Ляхоцький заявив студентам, що надійшла постанова Міносвіти, в якій вказано, що студенти нашого навчального закладу забагато отримують стипендії, а отже, прийшла «рознарядка» урізати їх, — каже Юрій Доріченко (цікаво, чи в самому МОН про такий свій наказ знають? — Авт.) — Ми зажадали, щоб нам показали цю постанову. Але так її й не побачили, довелося задовольнитися ректорським «Вона є!». Відтак очільник інституту дав вказівку, щоб викладачі занижували оцінки: не більше однієї п’ятірки на групу, і обов’язко 30 відсотків трійок. Але ж ВНЗ у нас невеликий — на стаціонарі навчається трохи більше 500 студентів. Хіба ж ми так уже «об’їдаємо» державу?»

Деякі викладачі інституту, які бояться втратити роботу або місце в гуртожитку, й справді почали виконувати «рознарядку». «Але ректору цього здалося замало, і він особисто пройшовся по переглядах і на власний розсуд виставляв оцінки, — продовжує Юрій. — Оцінювання відбувалося так: «Оце мені не подобається, тут три!». Наш ректор — історик за фахом і дуже великий «фахівець» у галузі мистецтва. Але він вважає, що був у Луврі й Ермітажі, отож знає, як треба оцінювати роботи студентів. Це нас обурило. Бо образливо працювати цілий рік, знаючи, що хорошої оцінки, як і стипендії, однак не отримаєш. На нашому шостому курсі стипендії отримують одиниці. А нам же випускатися треба! Ми ж маємо робити за якийсь кошт дипломні роботи».

Як дипломні стають хабарями

До речі, про дипломи й курсові. А вони в такому творчому виші — це не просто талмуди списаного паперу, а справжні витвори мистецтва: картини, скульптури, вишивка, вироби з дерева, кераміки та металу. За правилами, після захисту диплома творча робота має п’ять років зберігатися у ВНЗ. Після цього студент має право викупити її або ж подарувати рідній альма–матер. А вже там можуть розпорядитися нею на власний розсуд: чи продати за згоди студента на користь рідного вишу, чи ж виставити в інститутському музеї. Але новий ректор, як стверджують студенти, знайшов їм зовсім несподіване застосування: творчі роботи студентства почали перетворюватися на... хабарі. Коли в інституті розпочався страйк, студенти, які й щодо такого «нецільового» використання їхніх робіт мали до ректора претензії, дізналися, що у ВНЗ хутко був створений так званий подарунковий фонд, який студенти називають «хабарним». Відтак, будь–яка курсова чи дипломна робота може стати подарунком для якоїсь впливової особи.

«Торік в інституті була виставка студентських робіт, — розповідає другокурсниця Тоня Тяговська. — Я теж подала туди свою картину. А коли після виставки вирішила забрати роботу, то дізналася, що вона сподобалася ректору. Коли ж прийшла в ректорат з’ясовувати її долю, то побачила свою картину вже в зовсім іншій рамці, звісно, ніхто її мені не віддав. Уже пізніше дізналася, що картину нібито комусь подарували. Я ж вважаю, що мою роботу нахабно вкрали!».

У шестикурсника Ігоря Вишнякова схожа ситуація. «Я виконував переддипломну практику, — розповідає студент. — Це був камінний набір із металу. Робив його за свої гроші, напросився на одну фірму, адже в інституті нормальних умов для цього немає. А потім дізнався, що роботу без мого відома комусь подарували! Коли ж намагався щось дізнатися про долю набору, то ще й замість подяки і вибачень погрози отримав, що скасують оцінку й не допустять до захисту диплома! Причому ця робота мала бути додатком до мого диплома, також планував її подати на виставку в Будинок художника. Натомість залишився ні з чим! Тепер маю з нуля робити те ж саме!». Хлопець написав скаргу в Міноствіти, але отримав звідти відписку, мовляв, робота комісії була призупинена у зв’язку з карантином.

Студентів обурює така ситуація, адже в інституті за останній рік знищено кілька майстерень, матеріалами для виконання дипломів і курсових виш їх не забезпечує. Отож молодь усе виконує за свої, точніше, батьківські кошти, проситься попрацювати до чужих майстерень. Тому й не розуміє, чому має роздаровувати свої роботи, захищені законом про інтелектуальну власність, невідомо кому?

...Студенти кажуть, що під час страйку ректор обіцяв виконати всі їхні умови. «Він і досі сподівається на своє повернення, створює комітет примирення. Але поки що охочих ввійти до того комітету не знайшлося. Ми не віримо йому більше», — каже Юрій Доріченко. Якщо рішення міністерської комісії колектив не задовольнить, студенти планують боротися й далі: проситимуть підтримки в колег із інших ВНЗ і йтимуть до секретаріату Президента, збиратимуть прес–конференцію, звертатимуться до правоохоронних органів. А вчитися за цією боротьбою їм просто ніколи...

 

Р.S. «УМ» намагалася вислухати й точку зору ректора інституту Володимира Ляхоцького. Та у його приймальні нам повідомили, що ректор перебуває на лікарняному і зв’язатися з ним немає можливості. У Міносвіти теж сказали, що коментувати ситуацію до закінчення роботи комісії зарано. Тож «УМ» і надалі стежитиме за розвитком ситуації в інституті.

 

ДОВІДКА «УМ»

Київський державний інститут декоративно–прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука створено у 1999 році за постановою Кабміну на базі Київського художньо–промислового технікуму. Історія інституту бере свій початок ще від Школи майстрів декоративно–прикладного мистецтва, що працювала на території Києво–Печерської лаври. З цим навчальним закладом пов’язані імена Марії Приймаченко, Тетяни Пати, Надії Білокінь, Івана Гончара, Параски Власенко, Марфи Тимченко та інших майстрів.

Сьогодні у ВНЗ є такі спеціальності: дизайн (дизайн меблів, середовища, упаковки, ландшафтний дизайн тощо) та декоративно–прикладне мистецтво (художні вироби з кераміки, металу, дерева, художній текстиль, моделювання костюму, вишивка, живопис). Навчання за контрактом на стаціонарі коштує близько 13 тис. грн.