Чим важка дорога до Бога?

06.11.2009
Чим важка дорога до Бога?

Почаївська лавра після «євроремонту» в московському псевдовізантійському стилі.

Коли я прочитала в «УМ» (№189) шокуючу статтю «Прокляттям по свободі слова» — про те, як в Одеській єпархії УПЦ МП назвали трьох журналісток «божевільними наклепниками» і молитимуться, щоб Господь напоумив їх... хворобами, — не здивувалася. Хоча про все, що стосується Московського патріархату, особливо на Тернопіллі, зазвичай уникають говорити вголос. Мовляв, що це дасть? Та тільки мова заходить про Почаїв, чимало з тих, хто там побував, важко зітхають.

 

«Ця вода може стати для вас отрутою...»

Складається враження, що хтось дуже зацікавлений у тому, щоб замість любові, взаєморозуміння та духовного об’єднання сіяти ворожнечу і ненависть. І ще одне. Краєм ширяться чутки про те, що... всихає славнозвісне почаївське джерело, де відбилась стопа Матері Божої. І наполовину поменшало води в купальні святої Анни неподалік Почаєва. А все тому, що ці два «об’єкти» широко поставлені на комерційну основу. Прочани не можуть самі набирати чудотворну воду, як це було колись. Монахи розливають у пляшки і продають. Хоча відомо: де гроші, там Бога нема.

Якось моя закарпатська знайома вперше вирішила відвідати Почаївську святиню. Коли після цього Світлана заїхала до мене, то була розгублена й пригнічена. В очах — розпач і сльози. Причина? Розмова із тамтешнім священиком. Дізнавшись, що вона греко–католицької віри і, помітивши в її руках свячену воду, яку жінка набрала для своєї сім’ї, прорік: «Ця вода може стати для вас отрутою...»

Зі мною та з моїми знайомими чимало такого сталося у Почаєві. Але жодного разу (а як же хотілось!) я не взялась за ручку і папір. Проковтнула, змовчала. Думала — переболить, хоча душа і її Божественне начало протестувало, обурювалось. А тут...Пригадую, з яким трепетом і благоговінням я вперше їхала в Почаївську лавру! Везла туди двох своїх землячок із рідної Черкащини. Було це у страсний тиждень, перед Великоднем. Велич і краса (хай і копії) ікони Божої Матері справила неперевершене враження. Але не менш вразила й марнота у величному храмі. У час богослужіння поряд зі сповідальнею галасливо торгували в крамничці. Ніяк не вдавалося зосередитись, щось було не так, як мало бути насправді. А ще «Дойни мілоєшти» (здається, так) співав церковний хор, що по–молдавськи означає: «Господи, помилуй». Як мені розтлумачили збоку, настоятель родом із Молдови. Воно б нічого. Усі мови годяться для прославлення Бога. Тільки от українською молитися у Почаєві не можна.

Неросійське не врятується?

Переді мною стояла черниця. І коли я запитала в неї, де можна поставити свічки за здоров’я, вона промовчала. Я вдруге запитала — безрезультатно. Хтось звернувся до неї російською — відповіла. Згодом на церковному подвір’ї стою в черзі за духовною літературою. Маю намір купити «Молитовник на всяку потребу». Продавець (чернець чи послушник) бере у мене гроші і прискіпливо мене розглядає:

— А откудова ви прієхалі?

— З Тернополя.

— А в какую церков ходітє?

— А для мене немає значення, можу зайти в будь–яку, адже Бог один для всіх...

Що тут почалось! Чоловік аж підстрибнув від несподіванки.

— А де ви працюєте?

(І хто мене смикав за язик казати, що я журналістка?..).

— А може, ви з масонів?

— Будь ласка, дайте мені «Молитовник на всяку потребу».

— Слухайте, масонська ложа — це дуже серйозно. Я б радив вам купити ось це (дістає якусь книжку про масонів). Я вам більше скажу. Врятується тільки російська церква. Все інше — це розкольники. У вас у Тернополі є церква Віри, Надії, Любові і їхньої матері Софії. Ходіть тільки туди.

— Дайте мені «Молитовник на всяку потребу», — мало не плачучи, кажу до чоловіка в чорному, — або поверніть гроші.

Тим часом позаду зібралась чималенька черга. Якась старушенція на догоду продавцеві починає штрикати мене в бік і шипіти: «Сатана, сатана...».

Тоді я збираюся із силами і кажу:

— Уявіть собі, що десь на острові в океані живе загублене плем’я, яке також молиться Богові, тільки у свій спосіб, але воно навіть не підозрює, що десь є російська церква чи якась інша. Ви хочете сказати, що воно не врятується?

Духовність у камуфляжах

Продавець–чернець розгублено замовкає, мне купюру, ніяк не може придумати, що сказати у відповідь. Я забираю книги, які він мені наскладав (молитовника так і не дав), і йду геть. Раптом усвідомлюю, що у Страсний тиждень нечистий може ставити підніжки і випробовувати навіть на церковному подвір’ї через будь–кого...

Так починались мої перші духовні уроки. Але як тільки мені хтось казав: ходи туди, а туди — ні, я вже знала, що робитиму навпаки. Навіть Бог не втручається в людські справи: він створив людину вільною і дав їй можливість самій шукати свою стежку до духовного росту. Я не перестала їздити в Почаїв. Коли до мене приїж­джає багато друзів і знайомих із Центральної та Східної України, ми починаємо духовну дорогу від Зарваницької Матері Божої. А потім їдемо до Почаєва. Так навіть дорогою зручніше. Нікому не нав’язую, але всі кажуть, що дуже відчувається різниця. Хоча б у тому, що біля воріт Почаївського храму виставили (???) охоронців у плямистих камуфляжах. Кого ж боїмось, якщо знаходимось під недремним Покровом Матінки Божої?

Мені пощастило побувати у багатьох храмах світу. І скрізь, чи то в Монреалі в Ораторії Святого Йосифа (Канада), чи у Гданську (Польща), чи у Шумені (Болгарія), чи в Путтапарті та штаті Орісса (Індія), чи в Тибеті, чи в Актюбінську (Казахстан) — скрізь я бачила людей різних віросповідань, які несли Світло і Любов. Віра і релігія — це різні поняття. Релігії є різні, їх багато, але віра у всіх одна — у Бога.

Валентина
СЕМЕНЯК–ШТАНГЕЙ,
член Національної Спілки журналістів України
  • Повернення церкви

    До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>

  • Пристрасті навколо храмів

    На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>

  • Речники кривавого «миру»

    Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>

  • Таємний фронт

    Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>

  • Скарбниця мощей

    Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>

  • Після Пасхи — до єднання

    Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>