Микола Плахотнюк, директор Музею шістдесятництва.
Гроші, виділені на ремонт Музею шістдесятництва, використані не за призначенням. Про це наприкінці вересня написали в листі до Президента знані громадські діячі–шістдесятники. Окремо листа до віце–прем’єр–міністра Івана Васюника направив голова «Меморіалу» — шістдесятник Лесь Танюк. «Головний гуманітарій» відгукнувся: 9 жовтня дав доручення міській владі до 15 грудня цього року завершити ремонт приміщення. Хоча нових коштів не виділено. Доти три укази Президента Віктора Ющенка (перший — ще у 2006–му) і ухвали міськради веліли «негайно вирішити питання» цього культурницького осередку. У серпні 2007 року Музей шістдесятництва внесли у перелік закладів туристичного дозвілля, призначених для першочергового облаштування у зв’язку з Євро–2012. У січні 2008–го мер столиці Леонід Черновецький підписав розпорядження, яким на музей з міського бюджету мали виділити 1,5 мільйона гривень. Утім ще в 1994 році відома громадська діячка Надія Світлична передала на його заснування свою Національну Шевченківську премію. Чому ж затверджене владою приміщення в центрі Києва досі не придатне для експозиції, а кияни і гості не мають змоги ознайомитися з шедеврами мистецтва, феноменом правозахисту і політичної думки шістдесятників та неоціненним досвідом збереження людяності в нелюдських умовах?
«По цей і по той бік ґрат» — так називається виставка з фондів Музею шістдесятництва, що нині експонується у Київському музеї Михайла Грушевського (Паньківська, 9). По цей бік — друкарські машинки, магнітофони, фотоапарати, радіоприймачі — все для розповсюдження інформації. По той бік, за змійкою колючого дроту, — творчість ув’язнених художників, поетів, філософів, журналістів. От вишиті розкішними українськими орнаментами закладки і суперобкладинки для книжок, сумочки, вбрання священика... Жінки–шістдесятниці в концтаборах шили рукавиці і з тієї ж тканини потай виготовляли мистецькі речі. Надія Світлична зібрала зільник із рослин Мордовії — його можна побачити на виставці.
А ось склеєний із кількох частин плакат Опанаса Заливахи до річниці Тараса Шевченка, підпільно відзначеної в концтаборі. У 1967 році той пам’ятний плакат розділили на кілька частин і розподілили між кількома чоловіками. Коли всі звільнилися, то зібрали малюнок докупи: жодна часточка не була втрачена. На каторгах ХХ століття «Шевченків» «із забороною писати і малювати» стало сотні. Але писали і малювали, і знаходили способи передавати те все на волю. Ось на тонесенькій батистовій хустинці переписані вірші Стуса: дружина Валентина Мороза Раїса зашила такі «звитки» в лиштву і передала за кордон. А Євген Сверстюк писав таким нерозбірливим почерком, щоб «охочі» не змогли їх прочитати, тільки рідні.
«На виставці представлено малесеньку частинку музейного зібрання шістдесятників, — розповідає директор Музею Михайла Грушевського Світлана Панькова. — Це чи не єдиний музей у світі, цілковито побудований на оригіналах». У фондах музею — понад 500 живописних полотен і сотні графічних аркушів — Алли Горської, Віктора Зарецького, Опанаса Заливахи, Галини Севрук, Гриця Герчака, а також рукописи, особисті речі шістдесятників, тисячі фото, величезна колекція самвидаву, аудіозаписи голосів Стуса, інших поетів.
Основу колекції заповіла музею журналістка і громадська діячка Надія Світлична. Після ув’язнення вона відмовилася від радянського громадянства, у 1978 році її після поневірянь випустили до США. Туди пані Надії різними способами передавали твори шістдесятників, фото і рукописи, вона збирала їх для майбутнього музею. «Це непочатий край роботи — сканувати, реставрувати, робити облік, — каже директор Музею шістдесятництва, колишній політв’язень Микола Плахотнюк. — Інколи молоді працівники ставлять такі питання, що я дивуюся: як цього можна не знати? Але потім мирюся... Ми ж з іншої епохи».
«Мене дивує, як можна було так приховати інформацію, що навіть ми, історики, до 1988 року нічого про все це не знали, — каже Світлана Панькова. — Це промовисто свідчить про ту систему, для якої творчі, мислячі, добрі люди були ворогами». Десятки мільйонів українців і досі не знають правди про ті часи. Відвідини такого музею стали б обновою для «оброблених» червоною пропагандою людей.
Приміщення Народного руху України на вулиці Гончара, 33 — у центрі Києва. Тут свого часу працював шістдесятник В’ячеслав Чорновіл. В одній із кімнат на першому поверсі — його музей. Цокольний поверх — 310 кв м. — віддано під Музей шістдесятництва. Там просторі й світлі кімнати, великі вікна. Стіни і стеля обдерті й зачищені: півроку тому тут починали робити ремонт. Директор музею Микола Плахотнюк водить мене приміщенням: отут буде вестибюль, роздягальня, фондові склади, тут — експозиційні зали, там — зала для тематичних виставок. А ось де, у просторій кімнаті, розміститься бібліотека, де буде екран для перегляду історичних фільмів. У бібліотеці Музею шістдесятництва — цінних понад 6000 книг, переважно з книгозбірні Надії Світличної, а також Ніни Строкатої, відомої журналістки й правозахисниці Любові Дражевської, генерала Петра Григоренка.
«Після смерті Надії Світличної, 14 листопада 2006 року, вийшло розпорядження мера Черновецького про надання Музею шістдесятництва приміщення у будівлі Народного руху України, — розповідає Микола Плахотнюк. — Нам тоді дали п’ять ставок. Ми маємо комп’ютер, працюємо. Однак роботі перешкоджає те, що музейне майно розкидане по різних місцях: у підвалі церкви, в музеях, школах, у приватній квартирі. Адже перевезти його в неопалювальне запилене приміщення — все одно що знищити».
Тематико–експозиційний план музею вже затверджено, художня рада схвалила ескізи. Торік держава виділила кошти на ремонт, який розпочався у березні цього року і припинився з невідомих причин. «Київ виділив на музей кілька мільйонів, — повідав «УМ» Лесь Танюк. — У тому приміщенні немає води, електрики. За два місяці, поки тривав ремонт, це можна було б налагодити. Коли робота загальмувалася, як пояснила мені згодом керівник управління культури КМДА Світлана Зоріна, гроші передали на Музей Шолома Алейхема». Світлана Зоріна ж розтлумачила «УМ», що «фінансування було виділене, але у зв’язку з кризою у листопаді 2008 року вийшла постанова Кабміну, згідно з якою усі непершочергові заходи перестали фінансувати».
Цікава деталь. Коли припинили ремонтні роботи, дирекції Музею шістдесятників повідомили, що один із робітників втратив свідомість і потрапив до лікарні у Феофанії. Там йому нібито сказали, що він «отруївся солями важких металів». Після цього цокольний поверх на Гончара, 33 почали відвідувати різні комісії, санстанція. Хлопці з МНС у протигазах лазили навіть у підвал. Висновок: нічого отруйного у приміщенні немає. Утім неофіційно рятувальники переказували: «Коли нас кудись отак направляють, ми здогадуємося, що те приміщення хочуть відібрати».
1994 р. — Надія Світлична передала свою Шевченківську премію (близько 400 доларів) у фонд створення Музею шістдесятництва.
1999 р. — на установчих зборах у Києві проголошено створення громадської організації «Музей шістдесятництва». Миколу Плахотнюка обрано головою правління цієї організації.
2002 р. — цю громадську організацію зареєстровано в органах влади.
2003 р., 26 травня — ухвала Центрального проводу Народного руху України «Про Музей шістдесятництва». Після кількох звернень Надії Світличної та Миколи Плахотнюка НРУ ухвалив запропонувати міськраді розмістити громадську організацію «Музей шістдесятництва» у нежитловому цокольному приміщенні народного руху в будинку по вул. Олеся Гончара, 33.
2006 р., 9 березня — рішення Київської міськради «Про надання дозволу Музею історії міста Києва на створення філії — Музею шістдесятництва».
2006 р., листопад — Указ Президента «Про відзначення 30–річчя Української громадської групи сприяння гельсінським угодам», де, зокрема, йдеться про ремонт приміщення для Музею шістдесятництва.
2006 р., 14 листопада — розпорядження Київської міської держадміністрації «Про Музей шістдесятництва — філію Музею історії міста Києва». Відповідальність покладено на заступника голови Київської міської державної адміністрації Віталія Журавського.
2007 р., 31 серпня — Указ Президента «Про відзначення 70–річчя від дня народження В’ячеслава Чорновола», де, зокрема, сказано: «Вирішити питання щодо створення у місті Києві Музею шістдесятництва та його філій у областях України, де розвивався правозахисний рух».
2008 р., січень — мер столиці Леонід Черновецький підписав розпорядження № 1631 «Про Музей шістдесятництва — філію Музею історії міста Києва», один з пунктів якого велів «забезпечити виконання ремонтно–реставраційних робіт та оснащення обладнанням для створення експозиції приміщення загальною площею 310,4 кв. м. першого поверху будинку на вул. Олеся Гончара, 33». З міського бюджету мали виділити 1,5 мільйона гривень.
2009 р, 2 вересня — Указ Президента «Про заходи до 20–ї річниці Українського добровільного культурно–просвітницького правозахисного благодійного товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса». Серед завдань: «Невідкладно опрацювати питання належного функціонування Музею шістдесятництва — філії Музею історії Києва».
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
